«Запах фіалки», пригодницька повість

        – Теж іностранна!

    – Хранцузька, – сказав дід. – Ну та й шо?

 – Нашо вам іностранна карта?

      – Треба. Шоб було, – коротко і ясно пояснив дід.

– Шлях по ній прокладати, – встряв я, і тут же пожалкував, бо городовий уважніше придивився до карти, помітив на ній мої позначки, зокрема, – кількість млинів і могил по нашому маршруту.

      – Ета шо за цифірь? – вигукнув він.

    – Вітряки, могили.

– Вітряки і могили?.. Е нє, нє правєдьош!.. Какому дураку нужни наші вітряки і могили? Ета шото воєнне. І сикретне, – сказав городовий, походив ще навколо воза (дядько Михайло увібрав голову в плечі) й урочисто оголосив: – Патаму аб’являю вам арєст.

       – За шо? – сказав дід.

    – Па падазрєнію в шпіонстве.

– В якому ше, бісового батька, шпіонстве? Я отставний солдат. Карту привіз з війни.

     – У шпіонствє у пользу… у пользу іностраннава гасударства.

   – Якого, в чорта, государства?

 – Слєдствіє установіть…. За мной – шагом арш!

     – А я? Ми? – озвався дядько Михайло.

   – Ви свободні.

 – А кобила? – спитав я.

     – Свободна.

   – А її дочка?

 – Кака ше дочка? – наморщив лоба городовий. – Вона теж з вами? Гдє вона?

     – З нами. Дочка кобили. Зовуть Фіалка. Теж без паспорта.

   – А–а, лошадьонок, – збагнув городовий. – Тоже свободний.

  – Спасибі, дядьку! – гукнув я йому у спину.

– Який я тобі дядько? – насупився городовий. – Я – гаспадін гарадавой для тебе, сомпляк.

Городовий насварився на мене пальцем. А я, мило всміхаючись, скрутив йому в кишені дулю. Шкода, шо гаспадін гародавой її не побачив, бо дула була чималенька.

Діда повели в буцегарню, а ми залишилися біля возу. Чумаки, хаміль-хаміль, вернулися на шлях і за ними аж закуріло, так вони заквапилися.

– Шо будемо робити, дядьку Михайле? – спитав я.

– Давай асмотрімся. І патом будєм разрабативать план асвабаждєнія.

– У вас є план?

– Канєшна, – сказав дядько Михайло. – Даже нє адин, а трі плана.

– Підкоп? – спробував я догадатися.

– І падкоп тоже, – сказав дядько Михайло. – Кроме таво – пабєг.

– Як?

– Тут тоже трі варіанта, – сказав дядько Михайло. – Прівяжи лошадь і давай абайдьом етот дом, асмотрімся.

За будинком був сяк–так обгороджений дворик. Туди ж виходили вікна першого поверху. Звідти лунали пісні підпилих арештантів і лайка.

– Ви казали про побєг, – нагадав я дядькові Михайлу.