«Запах фіалки», пригодницька повість

–Ваше високопрєвосходітєльство. Случілось ужасноє нєдарозумєніє. Бабрінєцкая паліція ареставала маєго земляка Мітрафана Прімака, тоже бившего салдата, награжденного двумя медалями. Кстаті, как і я.

– Па какой прічінє праізошол арєст?

– Па ашипке!

– І всьо же?

– Па савєршенному пустяку.  Єво падазрєвают в шпіанаже.

Прєвосходительство звернувся до бобринецьких канцеляристів:

– Гаспада, прашу внєсті ясность.

Гаспада зашурхотіли між собою і випхали наперед городового, який заарештував діда. Городовий враз побуряковів і спітнів.

– Ваше високопрєвосходітєльство, гарадавой Довбня. Смією далажить, шо в упомянутого ліца була обнаружена сікрєтна карта. На нєй к таму же мною були обнаружени тайні замєткі.

– Це могили і млини, а не тайниє замєтки, – хоробро вигукнув я з–за спини дядька Михайла.

– Пакажитє карту, – сказало високопрєвосходітєльство і за хвилю карта була в його руках. Він розгорнув її, мельком глянув у усміхнувся: – Ето абичная географіческая карта на французском язикє. Здесь нєт нікакіх сєкретов.

– Понял, ваше високопрєвосходитєльство, – промимрив городовий. – Вінават. Ісправлюсь.

– Єслі понял – арестованнава нємєдлєнно асвабадіть і больше по такім пустяках людей нє беспакоіть. І, гаспада, учітє інастранниє язикі. Русскій язик вєлік і магуч, но в Європє єсть і другіє магучіє язики. А тебе, салдат, – звернулося високопрєвосходитєльство до дядька Михайла, – благадарность за прошлий ратний труд і за заботу о свайом зємляке.

– Рад стараться, вашпревсходство, – гаркнув дядько Михайло, аж ворони на дерева перелякано каркнули.

За хвилину дід був вільний. Раді–радесенькі, ми почали збиратися в дорогу. У цей час повз нас від кінно–поштової станції у сторону Миколаєва від’їхав диліжанс. Серед кількох облич, які виглядали у віконця, я краєм ока помітив дівоче обличчя. Мене здалося, що це Наталка! Я вхопив підзорну трубу, щоб роздивитися краще, але діліжинс звернув, й обличчя зникли. Я помчав слідом.  Але куди там за ним угнатися – піднявши хмару куряви, диліжанс зник у далечі. Я дивився йому вслід: може мені примарилося?

– Чого це ти як тороплений зірвався? – спитав дід, коли я приплентався назад.

– Та… приверзлося… Наче Наталка сусідська поїхала.

– Наталка?.. А чого ж, може бути.

– Як?!

– Батьки збиралися доправити її у Херсон до родичів. Учитиметься там. Може то вони й поїхали.

– На диліжансі?

– А чого? Вони люди хазяйновиті, грошики водяться. Не возом же їм пхатися в таку далечінь…

Уночі мені приснилося, наче я біжу за тим диліжансом і от–от наздожену Наталку… І скажу їй, що… що…

Мій солодкий сон своїм горланням укотре перебив клятий Кукурікало. Я встав і тихенько, щоб ніхто не бачив, гладив Фіалку і шепотів їй на вухо різні телячі ніжності, – і лоша зрідка кивала головою, чи то погоджуючись зі мною, чи то проганяючи як надокучливого гедзя, який не дає досхочу поспати.

Розділ сімнадцятий

Зустріч з батьком. – В гостях у баби Галі. – Земля чи наука? – Дрáбіна грошей не позичив. – Батько співає.

За Бобринцем подув попутний південний вітер. Ми поставили вітрила і знову почали обганяти чумацькі вози, заробітчан і поодиноких перехожих. Пильнували, щоб ненароком не пропустити батька. Але догнали його аж у Єлисаветі.