«Запах фіалки», пригодницька повість

– Паняй за мною, – сказав старший чумак. – І без вибриків.

Чумацька валака залишилася на шляху; двоє чумаків йшло попереду нашого воза, третій йшов ззаду. Ми їхали мовчки, тільки дід сопів і часто совався. Дядько Михайло і я розглядали Бобринець, розташований по обидва боки річки Бобринки. Це було повітове містечко, куди більше за Чигрин чи Олександрівку. Тут були синагога, училище, аптека, поштова контора і кілька постоялих дворів.

Біля двоповерхового будинку чумаки зупинилися. Тут на першому поверсі була тюрма. На другому – поліція, дворянська опіка й земський суд. Старший чумак викликав надвір городового.

– Оці ось. Кралися за нами од самого Миколаєва. Розглядали у трубу і, мабуть, хотіли шось поцупити.

– Ваші документи, – буркнув городовий.

Дядько Михайло подав свій паспорт:

– Пожалуйста, ваше високоблагородіє.

– Я не високоблагородіє. Я просто благородіє. Пойняв?

– Так точна, ваше просто благародіє!

Городовий хотів було присікатися до ного, але помітив «зіингер», яка виглядала з–під сіна й набичився:

– Ета шо?

– Швєйная машина, ваше високоє благародіє.

– Крадена?

– Што ви, ваше благародіє. Паспорт імєется.

– Паспорт на машину?

– А как же. Вот.

 Дядько Михайло дістав з кишені свого лейбика якусь бомагу. Городовий розгорнув її, роздивився з усіх боків і сказав:

– Так вона ж на іностранном.

– Ана же нємєцкая. «Зингєр» називаєтся.

Городовий похитав головою і мовчки віддав бомагу.

– Ваші документи? – звернувся одночасно до мене і до діда.

– Я не брав, – відповів дід.

– Ага… – значущо сказав городовий. – А ти?

– Я мені ще рано паспорт.

– Так–так. – Городовий обійшов воза з усіх боків. – Шо везете?

– А шо? Торохтія, – буркнув дід.

– Знацця торохтія… А ето шо? – тицьнув городовий у підзорну трубу, яка лежала на возі.

– Підзорна труба, – сказав я.

– Нашо?

– Шоб дивитися.

– Куди?

– На всі боки.

– Так–так… Куди заманеться – не положено… А ето шо? – показав на секретну карту, яка лежала поруч з підзорною трубою.

– Карта, – пояснив я.

– Кака карта? В дурня іграть ілі шо?

Городовий аж посміхнувся від свого жарту й підморгнув чумакам. Вони переминалися з ноги на ногу, їм кортіло їхати.

– То ми той, рушаємо? – спитав старший чумак.

– Стоять! – наказав городовий. – Нікуда ви не рушаєте. – І до мене: – Ану, подай свою карту.

Взявши її в руки, городовий крутив її і сяк і так і врешті зробив висновок: