«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

– Так-так! Сідайте, будь ласка! А я за вами доглядатиму, – вже весело сміялася дівчина, з любов’ю поглядаючи на Віталія.

         Під час сніданку Ліда повідомила брата, що знайшла таки покупця на батьківську дачу, бо поратися на землі їй несила, що оті сумки, котрі принесла вчора – то залишки дачного врожаю; що всі зібрані раніше фрукти-овочі або законсервувала, або віддала сусідці.

         – А вона тобі що... – втрутився Віталій.

         – Ельвіра Дмитрівна мені дуже допомогла. Дуже, – підкреслила Лідія. – Я їй, мабуть, ніколи не віддячу за те, що добре слово за мене замовила.

         – Чарівне, мабуть, слово? – докинув слівце брат. – А за дачу скільки дають?

– Звичайно, за дачу справжньої ціни не дають, бо далеченько вона від міста, газу й води на ділянці немає, але я рада і тому, що дали, оскільки пам’ятник батькам потрібно оновити, а на це гроші потрібні, – пояснила Ліда.

Брат лише плечима подвигав, але заперечити не наважився. Сестра вже три роки побивалася, що не має таких статків, аби належним чином вшанувати пам’ять батьків.

         – Та вам і не можна було важко працювати, у вас он, здоров’я слабке, – додала Людмила. – Ми так вчора налякалися... У вас, мабуть, серце, так?

         Несподівано Ліда зашарілась і вимовила ледь чутно.

         – Ні, не серце. Я перевірялася. Коли мені вперше погіршало, я в Ельвіри Дмитрівни була. Вона й попросила свою доньку Риту – може ти пам’ятаєш її, братику? – така струнка, з довгим білим волоссям? Ну, ти ще колись пожартував, що вона на якусь американську акторку схожа? То вона вийшла заміж за головного лікаря клініки, в якій навіть міністри лікуються. Ну, й інші поважні особи...

         – І що та Рита? – нетерпляче перервав її Віталій.

         – А Рита переговорила з чоловіком, і він погодився мене проконсультувати. Ну, а я – щоб розплатитися – двічі на тиждень почала ходити до них, Риті по хазяйству допомагати. А коли борг виплатила, Валерій Семенович – Ритин чоловік, вирішив, що я маю працювати у клініці. Прибирати його кабінет, приймальню, залу очікувань для vip-клієнтів, хол... Мене навіть оформили офіційно. Звичайно, частину грошей я «у конверті» отримую, але ж...

– Але ж, що сказав лікар? Яка в тебе хвороба?

         – Нууу... не дуже небезпечна, – Ліда прикрила почервонілі щоки. – Ніяк запам’ятати латиною не можу.. А якщо по-звичайному, то... це в мене на гормональному фоні, ага. Треба, – сказав лікар, – заміж якнайскоріше. Як завагітнію, воно й минеться.

         Віталій закліпав очима, подумав, почухав потилицю.

         – Інакше кажучи, тобі мужик потрібен, так я зрозумів?

         – Віталічку, ну навіщо ти так... брутально? – швидко заговорила Людмила.

         – Та ні, все правильно, – Ліда з викликом подивилася на брата. – Ну, той що? Така вже я вродилася.

         – Не ображайся, сестричко, – тепер вже знітився Віталій. – Я просто, не по-вченому, висловився. То, може, маєш нареченого на прикметі?

         – Де ж його знайти, того нареченого? – з гіркотою відповіла Лідія. – На базарі ж не купиш... Був тут один, у чоловіки шився... Але з’ясувалося, що йому лише прописка у Києві потрібна. А коли я прописувати відмовилася, то вся його любов куди й поділася.

         – Це ти вірно розсудила... – бовкнув Віталій, скоса глянув на Людмилу й замовчав.