«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         Ні-ні, нікого у Ліди ще не було. Всі ці (і не тільки ці) знання вона отримала з численної кількості жіночих романів. З дитинства, не отримуючи необхідної дитині частки батьківської любові, дівчина до болі бажала отримати її від будь-кого. І будь-якою ціною. Любов до брата – якою б сильною не була – не заповнювала її настільки, щоб дати щастя та спокій. Тім більше, що брат сприймав сестрину любов, як надмірне піклування, й намагався уникнути прояву «сльозливих» (як вважав) відчуттів.

Як то звучить не парадоксально, але якнайчастіше саме велика потреба у любові заважала Ліді відбутися в житті. Ліда легко знайомилася із хлопцями. Пухкенька, рум’яна, весела, із легкими кучериками на голові, вона викликала до себе увагу, а потім і симпатію. І з кожним новим знайомим душа її розцвітала; їй здавалося, що вона знайшла саме ту людину, про яку мріяла, і от тепер її життя повністю зміниться. Ані егоїсткою, ані капризулею себе не вважала – навпаки, всією душею відгукувалася на проблеми близької людини. І дуже цінувала в собі ці якості: доброзичливість, чуйність, готовність «підставити плече». З Борисом вона познайомилась, коли молодик розлучився з жінкою та переїхав до нового помешкання. Однокімнатна «хрущовка» потребувала капітального ремонту. І Ліда взяла в ремонті активну участь. Незважаючи на фізичну втому, відчувала себе щасливою. І Борис радів разом із нею, дякував за допомогу. Але, за браком коштів, ремонт затягнувся і незабаром коханець сприймав Лідину допомогу, як щось звичайне; згодом же взагалі принадився керувати нею, виносити догану, якщо робила щось повільно або, на його погляд, недостатньо старанно. Коли роботи було завершено, Ліда відчула себе непотрібною, наче б то вона вже виконала свою роль і більш немає чим зацікавити коханого. Вони розсталися.

         Пожурившись декілька місяців, порадившись з подругами, Ліда дійшла до висновку, що просто не зустріла ще ту людину, яка змогла б оцінити її найкращі якості та притаманні їй властивості.

         Страждаючи, в уяві Ліда багато про що мріяла. І що нова пасія Бориса – невміла та лінива, і що примушуватиме його обід їй готувати, і білизну її він пратиме, і що зраджуватиме його з першим-ліпшим... Тоді зрозуміє Борисочка, що краще за неї, Лідуні, нікого немає. Повернеться до неї з повиною, а вона нічим, от на трішечки нічим його не дорікатиме. Тільки обійме ніжно-ніжно, вустами до віст притулиться й прошепоче: «Я тебе кохаю! Єдиного й навік». І він заплаче, впаде перед нею на коліна й цілуватиме її руки зі схлипуваннями та запевненням, що немає в світі кращої за неї...

Виявилося, що саме тоді, коли сумувала або перебувала у розпачі, вірші в неї виходили набагато яскравіші, ніж тоді, коли вона перебувала у любовній ейфорії.

В ті дні й склався у Ліди перший вірш. Тільки не про нещасне кохання, як би то було логічно на перший погляд, а про маленьких безпорадних ластів’ят, що залишилися без гніздечка.

Тріпочучи від незрозумілого змішаного почуття тривоги та гордості, Ліда наважилась прочитати вірш найближчим подругам, котрі дуже схвально відгукнулись про вдалу поетичну спробу змученої безсовісною й незрозумілою зрадою нещасної Лідуськи. Про вірш поговорили та й забули, бо за деякий час у житті Ліди виник Володя. Дівчина відчула, що подобається хлопцеві і дійсно йому потрібна. У Володі виник якийсь серйозний конфлікт на роботі, і він постійно обговорював його з Лідою. Дівчина відгукнулася усією силою люблячої душі: виправдовувала Володю, сварила керівника, щось радила, жаліла, піклувалася... Після того, як Володя звільнився з роботи, Ліда, звичайно ж, підтримувала хлопця. І морально, і матеріально. При чому, робила це настільки делікатно, що він нібито й не помічав дівочої опіки. Але який він був вдячний! Повторював, що вона – янгол, що без неї йому б ніколи не вистояти, не піднятися. Ліда була щаслива.

         Між тим, Володя влаштувався на іншу роботу, до того дуже вдало. З Лідою він продовжував зустрічатися, але вже не щоденно, як раніше. Їх відносини почали псуватися, а незабаром Ліда дізналася, що у Володі є інша.

         Вона знов пережила гостре відчуття приниженості, відчаю і, головне, – вона не розуміла: чому її знов покинули? Випадково це відбувається, чи вона якась «не така»?

Перебуваючи у розпачі, Ліда знов почала змальовувати в уяві фантастичні картини повернення з повинною коханця і вдруге в неї виникло бажання римувати. Так на світі з’явився... товстий і лінивий жук.