п'ятниця
«Убити Антиципатора» (уривки з роману)
– Скільки й було, – відповіла Люда, милуючись високою стрункою фігурою Віталія, одягненого в якісний темно-синій зі смугами по боках спортивний костюм. Палко обняла хлопця: – Як тобі пасує...
– Ще б не пасувало, – самовпевнено відізвався той. – Дорогі лахи навіть з блазня людину роблять! – Нахмурився. – Як «скільки й було»?
Людмила знизала плечима.
– А я карткою не розплачувалася. У нас же свої є – ті, що за квартиру мені дали, пам’ятаєш? А те, що Ліда мені заборонила тобі допомагати, неправильно. Ми ж – сім’я.
– Та ти малахольна! – схопився за голову Віталій. – А на що ми житимемо? Ну... допоки я на роботу влаштуюся? Лідка мені винна... Вона ж – старша сестра, вона про мене дбати має... Он, дачу продає. А я ж з армії... не байдики півтори року бив, – її теж, між іншим, захищав. А ти... Треба бігти, зняти скільки-то грошей з картки. Нехай у мене залишаться... на хазяйство.
– Не треба, – тихо попросила Людмила. – Якщо ти мене справді кохаєш, нехай все залишиться, як є.
– При чому тут кохання? – закричав Віталій. – Єдиним коханням не прогодуєшся. Треба ж сестрі щось і на хазяйство дати...
– У мене залишилось десь гривень 500. Вистачить? Тобто, я собі залишу на проїзд... Бо завтра в університет треба, дізнатися детально, де той творчий конкурс проходитиме. Я Міста не знаю, аж як на зазначений час запізнюся?
Віталій зітхнув. Ото так! Зв’яжися з недотепою, потім проблем вище голови. А без кишенькових грошей куди? Аж нікуди... Зітхнув важко.
– Давай вже гроші. А я сьогодні сестриці нагадаю, щоб словечко за мене сказала. Нехай теж подбає про моє працевлаштування. Будемо форсувати події... Ех, так я й не відпочив!
– Чому ж? А коли в мене жив? Цілий місяць, – несміливо нагадала Люда.
– Диви, в мене не кохана, а рахівник якийсь, – скривився Віталій. – А ти, часом не порахувала, скільки коштувало тобі моє перебування?
У дівчини сльози на очах виступили.
– Я нічого не рахую. Хотіла, як краще...
– Годі скиглити, – Віталій пограв жовнами, торкнувся Людиної щоки, несподівано схопив в обійми. – Все, сказав! Ну, Миласю, посміхнися! – Розреготався. – От я зараз тебе звеселю... Отакенька маленька таємниця: моя сестра пише вірші для дітей! Уявляєш? Щось, на кшталт того: «Три веселих поросяти дуже люблять пустувати, а як треба працювати – потихеньку йдуть до хати і лягають на рядно, під зачинене вікно...» О, скільки запам’ятав! Смішно, правда? У голові не вкладається: якась прибиральниця мріє стати відомою!
– А мені віршик сподобався, – не погодилась із ним Люда. – Втім, то лише моя думка. А от уяви собі: видавці або інші... ну, письменники наприклад, чи критики – хто в нас це визначає? – скажуть, що в неї талант, почнуть книги її видавати, то за скільки-то років ще будеш пишатися, що є братом дитячої поетки.
– Тю на тебе! Нехай вона мною пишається, І взагалі... треба придбання обнов відсвяткувати. Пішли! – Віталій підхопив дівчину на руки й поніс на диван...
****
У дитинстві Ліда Золотаренко була напрочуд слухняною дівчинкою.
– Лідо, йди чистити зуби, – кричала з кухні матуся. І Ліда, хоча її нудило від м’ятної пасти, без зайвих сперечань йшла до ванної і терла зуби жорсткою зубною щіткою.