«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

Вона посміхнулась у відповідь і, не випускаючи його руки, рушила до виходу з вагону.

Тримаючись за руки, парубок і дівчина стояли біля вікна. Колеса потягу стукотіли владно й монотонно, диктуючи свій ритм. Вона поклала голову на широке й міцне плече. Його дихання торкнулось її волосся та шиї.

– Люба! Буду бажати тебе все життя! Ти мені віриш?

Вона кивнула.

Так. Вона вірить.

Так. Їх кохання здолає усі труднощі.

Так. Все життя вони будуть пліч-о-пліч.

І все, до чого вони торкатимуться, від палкого їх почуття перетворюватиметься в золото. Вони житимуть довго і щасливо.

Грюкнули двері і зі свого купе виглянув молодий провідник.

– Навіщо так рано піднялися? – запитав він, позіхаючи. – Місто ще не скоро. Майже три години у вас є. Відпочивайте.

– А ми не хочемо спати ... – відповіла дівчина й зашарілась під проникливим, трішечки іронічним, поглядом чоловіка.

– А... ну-ну... – провідник окинув їх поглядом і задумливо кивнув. – Ну стійте, – і якось театрально грюкнув дверима.

Час промчав непомітно. Ось і перон вокзалу. Суєта, дощ, рюкзаки, валізи, натовп, який рухається у своїх справах.

Дівчина й парубок вийшли з вагону.

Вона не роздивлялась Місто, ніби боялась загубити щось головне.

Рухалась, наче механічна лялька, підкорюючись жесту, кожному слову коханого і, наче мантру, повторювала: у нас все буде добре. Все... буде... добре! Добре!

Ні. Не добре. «Відмінно-о-о-о ...» – відлунням вторила її душа.

Ми витримаємо.

Адже ми молоді.

Ми щасливі.

Ми удвох.

****

         Ранок наполегливо стукався в завішені вікна. Важкі золотаво-жовті оксамитові фіранки ледь колихалися від повітря, що проникало через прочинене вікно. Скатертина ворушила своїми грайливо зібраними кутами в такт протягу. Промінь світла повільно пробирався по стіні. Нарешті він дістався мармурового годинника, прикрашеного срібними з коштовними камінцями накладках, і відбився від його скла сотнями різнокольорових відблисків, що затанцювали на кришталевій люстрі, стінах, і величезному дзеркалі важкої дубової шафи.

         На розкидистому дереві, поруч із будинком, цвірінькнула якась пташина.

         Обрезклий чоловік підняв заспане обличчя від зім’ятої шовкової подушки, підвівся на лікті і оглянув кімнату каламутними бичачими очима. Він позіхнув, солодко потягнувся і всівся на широкому ліжку. Похитнувся – стрільнуло у скронях, в очах потемніло, а потім серед суцільної темряви спалахнув вогняний фонтан. Почекав, поки розвиднилося, згасли гострі іскри, а в скронях перестало стріляти. Піднявся, підтягуючи старі тренувальні штани. Вкотре, виходить, в них спав. Чортівня! З ким же це він вчора?.. Здається, із Зоріком... А може, й ні... Та ні! Зорік здоров’я дорогоцінне береже, не те, щоб горілку або коньяк, пиво не п’є. Хоча, кажуть, пиво теж шкідливе. А що зараз не шкідливе? І смажене шкідливе, і копчене... А від часнику в нього печія. І від цибулі. Лікарі порадили кухарю, щоб все на пару готував: і м’ясо, і картоплю, і капусту... тьху, що за гидота! З ким же вчора?..

         Його занудило. Гикнув раз, другий і почовгав до столу – за мінералкою.