«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         Антиципатор з прикрістю глянув між ніг. Дивитися не було на що: зморщений маленький пеніс безпорадно бовтався між товстими стегнами.

         З безсилою злістю Антиципатор вдавив золочену кнопку. Бузковий туалетний бачок загурчав, сповістивши кінець антиципованої дії.

****

Невисока повногруда жінка піднімалася сходами на квартирну площадку, де на останній сходинці сиділа дівчина – синьоока білявка років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Жінка сторожко зиркнула на дівчину, поставила біля дверей важкі сумки з городиною, і неприязно запитала:

– Ну, і чого розсілася під моїми дверима?

Білявка квапливо встала, з винуватим виглядом відійшла вбік і запитала:

– Так то ви тут живете?

Жінка, втомлена дорогою та важкою працею на дачі, нічого не відповіла.

Відкрила двері, зайшла – і застигла на порозі.

Дівчина кинулась до неї.

– Я хотіла сказати...

– Що тут було? – запитала голосно жінка. – Можеш мені пояснити?

Вона обвела рукою розкидані по підлозі речі і подалася до найближчої кімнати, бурмочучи:

– Господи... Пограбували... Але що ж тут брати...

– Та ні, – раптом озвалася дівчина. – Ніхто вас не грабував.

– А що? Тайфун пройшовся несподівано, га? Я до тебе звертаюся, дівасю!

– Мене звуть Людмилою, – відізвалася білявка, – То Віталька поспішав...

– Який ще Віталька? – похмуро буркнула жінка. Потім стріпонулася: – Віталька? Віталька?!!

– Ваш брат, – тихенько посміхнулася дівчина. – Ви ж Ліда, так?

Ствердно кивнувши, жінка почала уважно розглядати дівчину, помовчала, а потім запитала:

– А він де?

– З друзями поїхав, а я ось... чекаю.

– Куди поїхав? І чому ж не в хаті чекаєш?

– Коли ходили в кафе, то зустріли Віталикових однокласників. Вони сказали, що їхня перша вчителька, Антоніна Павлівна, померла. Ну, він і поїхав з ними – прощатися. А мені дав ключі та наказав вас чекати. Тільки я двері відкрити не зуміла.

– Еге ж, – кивнула жінка. – Зрозуміло. А ти хто будеш?

Дівчина зніяковіла:

– Ну, так... його дівчина... Ми познайомились ще місяці зі три потому. Віталік у звільненні був, гуляв містом. А я запізнилася, у подруги була... До мені хлопці на підпитку залицятися почали, а потім, коли я їм відсіч дала, почали за руки хапати, тягти кудись. Віталя за мене вступився, додому довів... Ну... а потім ми зустрічатися почали... А коли дізнався, що поїду до Києва, в університет поступати, запросив до вас, зупинитися...

– Ага, – підхопила жінка уїдливо, – а ти й зраділа, ухопилася. Чого ж? Молодик при столичній хаті... А Віталька теж... ще той негідник...

– Ні, я не за хату, – гаряче заперечила Людмила й зашарилася. – І Віталя не такий, а дуже уважний, чулий, добрий... і гарний...

– Ага, – форкнула Ліда, – уважний! Уважний, а сестру не повідомив, що повертається... – але нові нотки в голосі видавали потаємну гордість за брата.

Грюкнули двері, і рум’яний кароокий здоровань з широкою усмішкою кинувся обнімати Ліду, яка і сміялася, і плакала водночас. Та несподівано зблідла і поволі почала осідати на підлогу.