«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

Ех, кого б використати, аби напруження зняти? Прислугу покликати чи що? Але ні, ранкова ерекція – надто рідкісна гостя в його житті та, до того ж, примхлива й нестійка.

         Він не знав, чи імпотент він, тому що давно це не перевіряв.

         Н-і-і, йому зараз ніхто не потрібен.

         Вірніше, не так.

         Йому не потрібні друзі, а потрібні просто людці з їх пристрастями і пороками.

         І чим більше пороків, тим краще. Адже тоді робиш вигляд, що прощаєш їм ці вади і розумієш їх. За це вони стають відданими і слухняними.

         І ще він хотів керувати ними...

         Керувати...

Антиципатор завжди відчував, що несе якусь сакральну місію − дати урок всім, кому поталанило народитися у впливовій та багатій родині, всім чепурним матусиним синкам і чистоплюям з принципами, які на старті мали все , але в подальшому – дорослому – житті нічого не досягли.

         Іноді йому хотілося крикнути на ціле горло: «Беріть з мене приклад! Я – з простої багатодітної родини, який провів напівголодне дитинство в інтернаті при живих батьках. Але я завжди боровся!». Якими методами він боровся і перемагав, і які обличчя були при цьому у тих, хто видавав йому «пропуски» до грошей, влади, заможного життя − це вже інше питання.

Антиципатор мав мету, знав, чого має досягти, і чітко склав для себе образ бажаного завтра: повне пересичення в грошовому забезпеченні; налагоджений побут і широке комфортне ліжко; поруч з ним керована жінка, в якої невеликі вимоги і, звичайно, родичі (діти, онуки, тітки), оскільки Антиципатор завжди хотів мати подобу розлогого родючого дуба, жолуді від якого падають і проростають навколо.

         З приводу дуба, щоправда, поки не виходило. Його син, який з волі Антиципатора став юристом, і на якого покладалися такі-сякі надії в плані зміцнення тилів у сфері законності, у злого ненажеру і навіть із друзів не цурався три шкіри злупити. Про нього вже й чутка пішла: «Він хоч і сірий як миша, але його балачка кров’ю пахне». Але Антиципатора це мало хвилювало. Він був такий самий. І завдяки цьому досяг не будь-яких успіхів у житті: зробив карколомну кар’єру, заробив купу грошей і став загальновідомою особою.

         Він натиснув на розпухлі щиколотки. Вм’ятини залишилися, але швидко поглинулися болючою плоттю.

         І це не було єдиним, що не працювало у Антиципатора.

         У найбільшій розбитості знаходилася його душа. Вона клекотала заздрістю до більш успішних людей з не розгалуженими родинними або приятельськими зв'язками, а з розумом чистим і гострим, наче бритва.

         Його серце повнилося ненавистю до тих, хто не приймає його як Особистість.

         А таких стає все більше і більше...

         Його турбувало, що він багатьом не подобається. А йому хотілося загальної, абсолютно несвідомої любові всіх, кого він стрічав на своєму шляху.

         Пряма кишка напружилася.

         Антиципатору іноді здавалося, що вона розуміє всі його сподівання краще будь-якої людини.

         Він любив її.

         Більше, ніж свого Друга, який останнім часом страйкував.