Феномен Ауезхана Кодара

Лише одиниці можуть піднятися над злом, поставити навіть власний біль на службу своєму народові. Слава Всевишньому, саме таким був і Кодар.

Саме тому  Ауезхан усе-таки неодноразово ніби аж підкреслював двоїстість своєї сутності. Він навіть наполягав на ній, неначе первинно наділяючи  цей факт вселенського фатуму якоюсь фундаментальністю і навіть зримою основоположністю свого щоденного фізичного буття: «…А що стосується моєї екзистенційної ситуації – вона відома: я можу виголошувати скільки завгодно розумні промови, але я ходжу на милицях, і цього не приховаєш. Це на телеекрані мене видно до поясу, тому більшості глядачів я здаюся таким собі билинним богатирем. Але варто мені вийти зі студії, як кожний виступ, кожен східець стає для мене проблемою…»

Приблизно те ж самісіньке він писав і про свою ефемерну гуманітарну сутність:

Як може бути добре моїй душі,

Перекроєній росіянами та казахами?

Хай домом мені стане божевілля,

Що стоїть на трамвайній колії…

Знаючи цю больову точку письменника, багато хто з інтерв’юерів спеціально ще й намагалися ятрити рану, постійно задаючи те ж саме питання в тій чи іншій інтерпретації:  – У вашому вірші «Двомовність» є такі рядки: «Навіщо мені долі дар страшний – / У двох світах страждати повсякчасно?!» Чи можна вважати це описом вашого світовідчуття?

Нічого гріха таїти, інколи Кодар дещо підігрував своїм візаві, углибаючи у довгі філософські теоретизації, але… усе те продовжувалося лише до тих пір, поки він не відчував проявлення Межі. Сприймаючи, розуміючи і приймаючи божественну дволикість Януса як можливу складову засобів виживання людини (тим більш учорашнього «совка»), він терпіти не міг міщанської дріб’язкової двозначності навіть стосовно свого фізичного стану: «…Я хоч і ходив на милицях, не відчував себе інвалідом. Мало того, коли мене так називали чи обзивали, я скаженів і сам міг кого завгодно інвалідом зробити».

Простіше кажучи, він також з дитинства готовий був протистояти навіть явності, відвойовуючи своє божественне «Я». У таких випадках одразу ж проявлявся домінуючий у ньому батир – той, кого він у своїй повісті «Поріг неповернення» зобразив як виключно цільного правдолюба Айхана (Костилянича). І боєць цей у Ауезханові не просто «відсвічував» – він завжди був напоготові, готовий навіть зубами битися за своє – за можливість бути Людиною, Казахом, Творцем. І як тільки ці три визначальні якості накладаються на суть та сутність Ауезхана Кодара, розумієш, що без заголовної літери говорити про нього, як про Явище чи навіть як про Диво, неможливо: масштаби побутових підходів чи банального сприйняття у даному випадку не годяться.

«На небі – Аллах, на своїй землі – казах!»  – це мудре прислів’я подарував мені в одному з листів саме він. Можливо, це й звучить страшнувато, або навіть богохульно щодо мене як християнина, проте я однозначно назавжди сприйняв і підтримав такий розподіл обов’язків межи людиною та Господом. В принципі, мабуть, це і є – проста і зрозуміла усім Національна Ідея, та сама, якої, може, так не вистачає нам, українцям, легким на підйом в революціях та в поривах до степової, махновської, ніким і нічим не регламентованої волі. 

Далі мені, мабуть, варто усе-таки знову покластися на авторитет Хайдеггера: «…Обивательська думка визначає тінь лише як нестачу світла, або взагалі – як його заперечення. Насправді ж, одначе, тінь – це явне, хоча й незриме, свідоцтво потаємного сяяння».

Отож, залишаючись начебто в тіні самого себе, на перший погляд поверженого та понівеченого лихою долею, Кодар усе-таки ніколи не переставав сяяти і світити! Завжди, усюди, до днів останніх денця! В одній зі статей, присвячених йому та його творчості, читаємо: «…В радянські часи його назвали б казахським Островським, Маресьєвим, а у Франції – другим Тулуз-Лотреком. Критики люблять подібні порівняння. Але наш герой у всьому хоче бути лише самим собою. Величезна сила волі, доброта та життєрадісність, що проявляються в його неповторному, запальному сміхові, вроджений гумор та гострий розум – ось головні людські якості Ауезхана».("Навігатор", 24 квітня, 2001 р.)