Феномен Ауезхана Кодара

Востаннє у цій статті дам слово «улюбленцеві» Ауезхана – Мартіну Хайдеггерові: «Ніхто не здатен одним стрибком вистрибнути з кола панівних уявлень. Одного лише власного зусилля для того недостатньо».

Слава Богу, очевидно, приймаючи важкі рішення чи виходячи на бій з кимось або з чимось, Кодар, схоже, більше прислухався до голосу своєї кипучої азійської крові, ніж до викладок навіть визнаних ним же самим «сенсеїв»... Неначе відповідаючи тому ж Хайдеггерові, якось він сказав: «Дружба – це святе, це найголовніше поняття в моєму житті. Здатність дружити компенсувала мені відсутність ніг. Їх мені заміняли друзі, що підхоплювали мене на плечі і доправляли на будь-який поверх. Користуючись можливістю, хочу подякувати своїм шкільним та університетським друзям. Без їхньої допомоги та співчуття я навряд чи дожив би до сьогоднішніх днів. Адже й дружити зі мною було непросто. Я завжди був йоршистим, незручним, упертим. І як мене терпіли? Сам дивуюся».

Чоловіча скромність. Добре лукавство. Вже так, як міг дружити Ауезхан, те вміють лише одиниці. Нашій з ним дружбі було визначено строк невеликий – його заледве вистачило на переклад мною в українську іпостась повісті «Поріг неповернення». Але ж справжньому багато часу і не потрібно: його вистачило Кодарові, що сам знемагав від болю, на найголовніше – він ще встиг мене, розгубленого та (по-чесному...) наляканого інсультом, що раптом стався зі мною, – підтримати, вселяючи віру в свої сили, надію на майбутнє... Він сам був золотим прикладом того, що життя, боротьба, перемога можливі за будь-яких умов, поки людина не здається на поталу обставин.

Дякую тобі, Друже Мій!

Ще хотілось би сказати, що нібито й визнаючи ще одну якість своєї «подвійності» – визначаючи себе як письменника-білінгва, Ауезхан Кодар усе-таки частенько жалівся на деяку антагонічність казахської та російської мов. Наприклад при перекладі жирау йому довелося подавати російською мовою, окрім поетичного російськомовного варіанту, ще й дослівний «підрядник» прозою, бо переклади звучали нерідно, по-чужому, по-чужинському... Коли ж він познайомився зі звучанням казахської поезії українською мовою, то, пам’ятаю, написав мені: «Це дивовижно! Справжнісінькі синхронність та співзвучність! Уперше, Друже, зустрічаю інородця (тоді він ще не відав про мою «казахстанську складову» – місце народження), що так глибоко і легко вник би в чужу культуру та менталітет. Упевнююся, що казахам і варто дружити лише з українцями!»

Час... Його вистачило і мені ще для переспіву «Міс Нуль» та «Ліросонетів» Ауезхана, але не вистачило на головне – на подвиг своєчасного зрозуміння ближнього. Тож, при всій дивовижній схожості наших доль, інтрига творча та загадка особистості Кодара, навіть для мене, усе-таки існують.

Він легко переграв мене наостанку – просто запитав у переддень зникнення: «Хто ти, Олеже?»

«Я – Українець, з душею матусиних молдавських кодрів і очима, повними казахського неба», – напівжартома відповів я йому.

«Це славно...» – відгукнувся він і замовк, як виявилося, назавжди.

Я не встиг запитати його навзаєм: «Хто ти, Ауезхане?»

Можливо, те й на краще... Гадаю, Казахстан ще зрозуміє всю велич зробленого та подвигнутого Кодаром заради нього. Ми ще побачимо «нагороди імені...», ми ще будемо жити в «роки імені...». Головне, хотілося б, щоб не пішла геть, не продала би, не зрадила би його Пам’ять, ставши черговою Манькою-обманкою (хай навіть і такою, що пропхалася в секретарки до Бога і захопила вже скіпетр вселенської влади).

Вірю, що того не станеться.

Тому не втримаюся і дам тут переклад вірша доньки Ауезхана, Айман Кодар. Навряд чи скажеш сильніше, проникливіше… Щасливий батько, у котрого наступником – власна дитина!

ПОСВЯТА ТАТКОВІ

Видихну і, нарешті, все зможу забути,

лише справжньої суті лишивши висі.