Феномен Ауезхана Кодара

Олег Гончаренко

Творчість і життя Ауезхана Кодара, дійсно, ніяк по-іншому, без застосування визначального епітету «феномен», означити відносно топосу сучасності неможливо. Прозаїк, поет, перекладач, драматург, літературознавець, юрист, енциклопедист... Озираючись назад, подумки читаючи написані ним рядки прози, публіцистики, поезії, чуючи серцем сказані ним колись-то слова, оцінюючи справи його і творіння, знову і знову пригадую я сказане Хайдеггером неначе в передчутті появи саме такого Героя Нашого Часу, саме такого – нарешті рішучо-позитивного персонажа Божественної Комедії: «Людина – носій вісті, яку їй вручає відкриття двоїстості... Що радісніше радість, то чистіше жура, яка в ній дрімає. Чим глибше жура, тим окличніше радість, у ній прихована. Жура і радість переливаються одна в одну».

Тож писати про цю талановиту, мудру людину мені одночасно і легко, і неймовірно важко. Легко, бо взагалі-то долі наші дивовижно схожі. Важко, бо ми так і не змогли зустрітися в реальності, хоча майже щоденно переписувалися під час роботи над перекладами його творів, та й просто багато спілкувалися по-людськи завдяки теперішнім можливостям Інтернету.

 Між нами усього рік вікової різниці, і нема жодної різниці за місцем народження: перше небо, побачене мною у цьому житті, теж було казахським – небом славного міста Теміртау. Так само, як і Ауезханові, мені, уже по поверненні батьківської родини в Україну, шестирічним, довелося більше ніж на півтора роки зовсім не добровільно пірнути в море чужої мови та ментальності. І мені так само, як і Ауезханові, «посприяли» в тому хвороба та лікарні. До речі, саме у такому віці, пригадується мені з прочитаного, відбирали колись завойовники дітей у батьків в яничари...

Проте отут проявляється деяка відмінність між нами... Якщо Кодар на перших порах сприйняв те, що відбувалося з ним, у якомусь сенсі навіть як дар Божий – можливість пізнати те, що досі було сховане від нього безмежними небокраями Великого Степу та «неакадемічністю» казахської мови, то зі мною події розвивалися з точністю до навпаки. Українцеві ж і в принципі нема, та ніколи й не було, потреби переінакшуватися заради пізнання принаймні європейських досягнень людства точно! Тому я, як прокляли мене тоді – «маленький хохлюк», отримавши сповна зневаги та збиткування від уже адаптованих до неволі дітей та вже асимільованих у зраду рідного вихователів, пролив у бійках, захищаючи свою особистість, немало чужої і своєї крові, отримав усі можливі покарання, і хоч також швидкісно осягнув російську мову, проте вперся у своїй українськості назавжди. Мої ж однокласники потому, пройшовши цю духовну вівісекцію, уже в другому класі української (ще тоді...) школи, під пильним наглядом та ласкавим пресингом підготованих «рідною партією» вчителів, сьогодні частенько, зрікаючись правди та пращурів, патякають назомбовані їм тими імперськими пропагандистами нісенітниці про якийсь «єдиний народ», якусь «спільну історію», якесь «православне месіанство». А мої перевесники з сусідніх Донеччини та Луганщини і зовсім готові рвати (та уже й рвуть!) неньку-Україну на окровки.

Гадаю, тут не слід фарисействувати, гратися в дипломатичність та толерантність, – слід чесно, відкрито визначати і називати винуватців та призвідців тих трагедій, які навалилися останнім часом на нашу землю. Корені того всього – в нашому дитячому минулому… Проте мало що змінилося й дотепер. Підтримувані владою та імперською доктриною росіяни в більшості своїй  відмовлялися й відмовляються вчити мову корінних народів, навіть довгий час мешкаючи на землі цих народів. Їм легше, прикриваючись фальшивим інтернаціоналізмом, кроїти свідомість «нацменів», що їх оточують… Кроїти до крові братської. В Україні чорна справа їхня полегшується ще й близькістю мов, релігії та ментальності, бо все те зрештою тут же було й запозичене, перекручене та сфальсифіковане на догоду ідеї «тисячолітньої Росії».

Так, на відміну від українця, казаха практично неможливо до кінця обрусити. Але й з казаха можна зробити манкурта чи мамелюка, що буде стояти за чуже, хоча й відчуватиме себе зневаженим у прісно-відомому «руськом мірє». При тому і українець, і казах з розтоптаним «Я», та, ба, навіть їхні діти та онуки, навряд чи взагалі колись відчують себе повноцінними людьми, пливучи вздовж берегів ріки буття, не маючи істинно свого берега – тверді власної сутності.

І тисячу разів мав рацію Ауезхан Кодар, коли казав, що людина докорінно змінює своє світобачення, коли подається в ойкумену іншої мови, бо починає відгукуватися розумом та душею на зовсім інші символи, духовні віхи та дороговкази. Так, при множинному збільшенні вербальних та пізнавальних можливостей в такому випадку відбувається ще й духовне травмування та ментальне таврування…

Лише одиниці з найбільш сильних зрештою виявляються здатними виробити імунітет проти цієї пекельної інфекції… Слава Богові, таку здатність було даровано і мені.

А окрім того, «завдяки» теперішній глобалізації пересічний Індивідуум взагалі втрачає своє багатовікове ego як представник тієї чи іншої національної спільноти, скрізь і всюди.

Сторінки