Феномен Ауезхана Кодара

Дволикість? Що ж, певною мірою вона притаманна нам усім. В решті решт, ми дійсно, за Шекспіром, обираємо собі ролі та машкари, щоб хоч якось полегшити та урізноманітнити своє кредо свідків Бога у цій тривожній і тремкій Явності. У кожного народу є свої Ходжа Насреддин, Тіль Улейншпігель, Оллє Лукойле, Козак Мамай – еталонні ліричні герої-пересмішники. Їх люблять, з них сміються, ними стають у важку хвилину…

 Колись читав я, що індійські селяни, ідучи у джунглі, прив’язували собі на потилицю маску, що імітувала людське обличчя. Виявляється, більшість хижаків, навіть тигри, бояться бою «віч-на-віч» і нападають лише підло, лише зі спини, лише із засідки. Тобто маленька хитрість часто рятує життя. А хіба тамтешні джунглі більш жорстокі, ніж наші – кам’яні та залізобетонні?

Мені здається, що ось таку захисну другу сутність-маску для себе знайшов і Ауезхан Кодар. Повернемося до його повісті «Поріг неповернення»:

«…Увагу Агзамова привернуло щось схоже на бюст, але якогось аж надто дивного вигляду. Підійшовши ближче, він побачив гидку плюгаву голову, над котрою все-таки там і сям стирчало волосся, але якимись-то рваними віхтями – над чолом невеликий чуб, а над потилицею дві стягнуті у вузол коси, обличчя ж із розкосими очима та покривленими у зловісній посмішці вустами вражало гримасою самовдоволення – мовляв, знай наших, ми таке можемо зачудотворити, що вам і не снилося!

– Це Тазша-бала, – перервав вражене мовчання Агзамова Такен. – Пам’ятаєте, персонаж казахських казок? З виду – простак, плюгавий, вошивий, недолугий такий собі вічний підпасок, а насправді – хитрий пройдоха, а якщо копнути ще глибше, – то великий розумник. Казахські батири, повертаючись із далеких подорожей, зазвичай проникали до свого аулу саме у вигляді такого злидаря-поганця, аби не викликати ні в кого зайвих підозр, – адже таких, гнаних і упосліджених, завжди тинялося чимало. Йому навіть присвячено окрему казку «Сорок побрехеньок», де він у змаганні по брехні перемагає дочку хана і тріумфально одружується з нею. Якщо чесно, я дуже поважаю цього неборака. Доля до нього несправедлива, немилосердна, ніхто навіть не вважає його за людину, але в ньому стільки людської самоповаги, спраги до життя та розуму, що він пошиває у дурні навіть можновладців, примушуючи їх визнати те, хто насправді у цьому житті і розумніший, і талановитіший. Ви знаєте, як би не ставилися до нього довколишні, як би не намагалися піднести чи принизити, справжній талант залишається нескореним і невичерпним, бо йому нічого і не потрібно, окрім упевненості в собі. Звичайно, йому не завадили би і визнання, і почесті, і матеріальні блага… Але хто ж їх йому дасть, запротореному за край ойкумени, зневаженому за те, що він не такий, як усі? Ні, ще й гноблять так, нібито він сам і винен у тому, що йому не дають заробити, не дають відбутися, не дають бути рівним серед рівних, не визнають  його видатних заслуг! Мені здається, що це кореневий образ для казахів, це архетип таланту, приреченого на забуття, а часто і на прокляття у темному, неосвіченому середовищі, котре дбає лише про задоволення своїх первісних інстинктів. В уявленні казахів усі великі люди, включно з Абаєм, Чоканом і Магометом, – недолугі, бо дозволяють собі вийти за межі звичного. Я не знаю іншого такого народу, який займався б систематичним відстрілом своїх найдостойніших людей – надії нації. Як може така нація вирости і відбутися? Ніхто нас не загальмовує, окрім нас самих! Те, що для інших народів – виняток, для нас – правило! І, тим не менш, найдивніше те, що народ живе, нехай – як Тазша-бала, але він несе свій хрест і тому заслуговує на повагу! Та й не тільки поваги достойний він, але і вищого його прояву – хварни! Вам, мабуть, знайоме це поняття?..»

Отже – Тазша-бала? Що ж, це не найгірша личина для прориву «інколи крізь ворожі караули».  І не виродок начебто… І не блазень… І не Іван-дурень… Тут головне – щоби гра не стала буттям, а маска – обличчям: адже пожартувати, покуражитися, полицедійствувати  Кодар любив. Втім, розмивання особистості йому точно не загрожувало: постійний біль душевний та біль фізичний – хороший блок проти пристосуванства.

Можливо, саме на постійній присутності болю і постав той парадокс, що нібито й ратуючи за двоїстість людської особистості, сам Кодар ніколи не був дволиким? Йому якось вдавалося бути двоєдиним! Причому те скрізь – в житті, в літературі, в філософії. Причому те – незалежно від сценаріїв, які підкидували йому життя та доля.

І не потрібна йому була ніяка «хварна», аби бути по-справжньому щасливим своєю непереможною вільністю одвічного кочівника, своєю надійною мудрістю бувалого дервіша, своїм незмінним просто-побутом Людини, яку люблять рідні.