«Повість про чотири квітки»

Тимур Литовченко

— Розо, годі, — не витримала нарешті третя подруга.
— А тобі що за дiло?! — гримнула розхлюстана на заступницю. — Я просто хочу знати, чом Іриска не давала нікому пити з своєї скляночки, і все.
— Коктейля ти надудлилася через соломинку, он шо, — безцеремонно заявила четверта і хихикнула. — Сама в дверну щiлку бачила. А шо, нi?
Роза не відповідала, і не відповідала зовсім не тому, що була приголомшена нахабством подруги, — вона сама могла оббрехати будь-кого. І не тому, що згадувана подругою дія вважалася аморальною. Пiшли вони всi з їхньою мораллю!.. Роза втупилася у порожнє місце перед входом в кафешку, оскільки на цьому місці точно щось було.
— Ти шо, старуха! Не слиш, ге?
Те місце дійсно не було порожнiм. Біля вкритих непристойними написами дверей кафешки застигла скляна фігура голої людини. Матеріал фігури не вiдрiзнявся витончено-кришталевою прозорістю. Він був каламутно-коричневим і асоцiювався з брудною пивною пляшкою. Проте рiч не тільки в кольорі, але і в формах скляного тіла. А вже з пивними пляшками Роза була знайома надто добре. І з “шоколадками” теж.
— Негр, чи що? — спитала вона, куйовдячи хитромудру волошкову зачіску. — А чого роздягся? П'яний?
Права рука фігури заколивалася, х
вилясто перетекла в горизонтальне положення і застигла долонею вгору. У слабкому сяйві брудно-білої хмаринки, що з'явилася над долонею, виблискувала золота сережка-ромбик.
— Ух, класно! — зраділа Роза. — Що хочеш за неї?
Коричневі губи захвилювалися, вимовляючи нечутні слова. Великий палець плавно гойднувся, вказуючи на соломинку для коктейля. Роза жадібно вхопила ромбик сережки і одразу відшукала пробу. Проба виявилася найвищою. Добре, дуже добре...
На ромбику застигла розiпнута фігурка. Проте приємних почуттів вона не викликала. Замість покірного, сповненого страждань обличчя вищiрила гострi зуби жорстока африканська маска з дірками замість очей. Але загалом, цінна дрібничка, годi й казати. Такий ромбик в будь-якому разi має вбити наповал всіх модниць Міста і зібрати табуни парубків. Тому Роза остаточно прийшла у шалений захват і поквапилася з розплатою. Діловито і безсоромно заходилася вона вивiльнювати склянку, радісно бурмочучи:
— Зараз, зараз...
Але почула позаду уїдливе хихикання.
— Ти що, Розо, з глузду з'їхала?
Iриска й Маргаритка дивилися на неї з огидою, Лілія — з нерозумiнням.
— За товар треба платити! Негайно! Ось зараз пiдставлю цій “шоколадцi” скляночку, хай вам грець! — вибухнула Роза.
“Увійди до бару”, — iз дрiбненьким дзеленчанням проповзла Думка, немов двірник вiдмахнув мітлою до краю тротуару рештки битої пляшки.
Прозорого негра не було. Він зник так само раптово, як і з'явився. І ніхто не бачив його, крім Рози. Зате ромбик залишився і чомусь колов долоню гострими кутками. Розiп'ятий африканський божок ікласто всміхався.
— Оце так!.. — розсердилася Роза. 
Вона діловито вставила сережку у вухо, поправила вміло розхристаний на найцiкавiших мiсцях одяг і провалилася в кафешку, заразом віддавивши хвоста місцевій дранiй кішці (“Щоб знала, як під ногами вертітися!”). Проводжаючи її, коричневе небо бадьоро підморгнуло сірим оком сонця.
Стіни засліпили Розу строкатим миготiнням. По полірованій підлозі розтiкався натовп, в кишенях і в кулаках похрумкували тугрики і форинти. Завіса сивого диму абсолютно ховала декілька столиків по кутках. Під акомпанемент роздовбаного банджо і удари долонь по столешницях димова завіса басовито виревувала останні винаходи нелояльної молодіжної думки.
— Пьянь, рвань, погань, — буркнула Роза, зло сплюнула і для вагомості припечатала: — Вiдшивань.
Бузкова Роза обожнювала кафешки саме за цi сиво-димні завіси, бо їхнiй колiр дуже гармонiював з її власним кольором. За завісою можна сховатися від миготіння стін. У завісах можна спокійно загубитися, розчинитися й напитися. Хай навiть якісь надто гамiрливi йолопи вічно псують враження...
— Не в гуморi? — поцікавився голос лiворуч.
— Е?!
Роза одразу відпала від монотонного натовпу і хляпнулася на ажурний стілець, який ледь не розвалився від надто енергійної посадки.
— Їсти хочу досхочу, — зкаламбурила вона, зробивши відповідний жест.
— А пити не хочеш. Слинiв забагато, — пожартував дужий модний парубок, що сидів за столиком, але одразу ж обережно додав: — А мені даси напитися? Зi скляночки. Вона в тебе ладна? Трiснута чи як?
— Я тебе по очах твоїх нахабнючих зараз трісну, — гiдно відповіла Роза, але одразу ж уточнила: — На все свій час. Поки що я голодна.
Роза знала, що модні парубки не ображаються на грубiсть з її боку. Вона взагалі надчудово знала модних парубків і всі їхнi нехитрі звички, тому життя уявлялося їй нудотно-бридкою жувальною гумкою. І справдi, співрозмовник анiтрохи не образився. Просвердливши натовп, він повернувся за мить з тарiлочкою печива і склянкою збитих вершкiв. Одразу ж стіни бара ревонули популярний шлягер:
— А Роза запала, запала
На цього Азора, Азора!
Мiй погляд ти ледь упіймала,
Як чашку з фарфура 
i миску з фарфора!
Тебе заряджаю-ряджаю!
Тебе наряджаю-ряджаю!
Тебе поважаю-важаю!
Тебе проводжаю-воджаю!
— Така музичка краще за ниття банджистiв? — весело поцікавився парубок.
— Звідки ти дізнався, що мене звати Розою? — спитала Роза, поглинаючи вершки і вже більш прихильно позираючи на модного співрозмовника, який, здається, справдi був хвацьким молодиком.
— Нізвідки. Просто я — Азор.
— Весело, — кинула Роза. — Дуже весело. Роза, Азор — все навпаки. А тепер дай пити.
Азор упіймав точно за шийку і висмикнув з кишені парубка, що тупцював поруч, пляшку “Наполеондора”. Серце Рози майже розтануло. I, здається, скляночка вже зволожилася.
— Ей, ей, легше, — запротестував парубок, хоча у порівнянні з Азором виглядав досить-таки кволим.

Сторінки