«Повість про чотири квітки»

— Скільки з мене? — безбарвним голосом поцікавився Азор.
— Тридцять п'ять франків, — відразу пожвавiшав парубок.
Азор покопався в гаманці, витяг звідти шість потрійних бані і тицьнув хлюпику зі словами:
— От і добре. Ми розрахувалися. Геть звiдси.
Коли гроші стискає настiльки величезний кулачище, як у Азора, сперечатися не доводиться. Хлюпик ганебно відступив.
Одна iз Стін вибухнула снопом блакитних іскорок і повідомила:
— А тепер добiрка останніх новин. Чи знаєте ви, скільки лампочок на рік купує знаменитий Бандальмахар Дукс, виконавець головної ролі в серпантині жахів “Скажене полум'я”?
— Дукс, Дукс! — вискнула Роза, заплескала в долоні і з криком: “За тебе, Бандальмахар!” — залпом проковтнула повну склянку “Наполеондора”.
— Так, Дукс — це класно, — мимохідь кинув Азор (проте без особливого ентузіазму; він був дуже зайнятий, оскільки намагався уявити Розу голою і все не мiг вирiшити, як вона краще виглядає: на спині або рачки; Роза ж давно перестала помічати подібні хтивi погляди). Стіна продовжувала віщати тим же тоном:
— Виявляється, Дукс сам цього не знає. Всі хатнi, а також інтимні справи суперзiрки взяла на свої нiжнi чарівні плічка його тринадцята коханка, за сумiсництвом — економка і секретарка Гліцинія Коннігана. Як влучно висловився сам Бандальмахар, “лампочки йому до лямпочки”. Найщасливіша ж iз Гліциній упевнена, що її вже Дукс не кине, як кинув дванадцять попередниць. Вона дебютувала нещодавно на естраді і сьогодні стверджує разом iз групою “Блакитні хлопчики”, що тринадцять — це найщасливiше у світі число.
— Пливла я бурхливим світанком
У каламутнiм вирi буйних днів.
А ти, розпахнувши фiранку,
Кохання мого захотiв!
— Тю-у-у-у, не можу чути цю корову, — не зважаючи на те, що крiзь вмiло зробленi дiрки сукнi вся кафешка бачить її фіолетовi принади, Роза рвучко пiдвелася й загорлала: — Ти, Гліциніє, чи як там тебе! Я тебе зживатиму із затишної місцинки! Я стану в Бандальмахара чотирнадцятою! Ясно тобi, стерво?! Хоч на годину, а стану! Чуєш, ти, мавпо-розмальовко?! Буду!!! І мене показуватимуть по всіх Стінах!
— А як же я? — стримано спитав Азор. — Ти мені першому пообіцяла дати.
— Пiш-шов ти!.. Телепень, — Роза впала на пiдлогу мимо стільця. — Хочу добитися до цього акторчика Дукса. І доб'юся. А ти — телепень. Обносок. Пшик без палички. А я красивіша за цю корову. 
Роза явно забула про свої криві ноги.
Модний від макiвки до п'ят Азор все ж образився. Це була нехай маленька, але перемога над ганебними парубками, тому Роза збадьорилася і навіть стала потихеньку давати волю власним мріям.
— Тринадцять, тринадцять, тринадцять!
О-гоу-гоу-го!
Давно вже нам час цілуваться!
О-гоу-гоу-го!
Тринадцять, тринадцять, тринадцять!
Найлюбiше число!
Кохатись, кохатись, кохатись —
От наше ремесло!
Стіна незворушно демонструвала “Блакитних хлопчиків”, які плазували бiля голих ніг неповторної Гліцинії Коннігани. Роза не зважала на них. Вона заздрила славі, фальшивим коштовностям і вбранню Гліцинії, а тому мовчки й ніжно пестила бузковими крапельками нігтів рожевий пушечок власної Мрії про Бандальмахара Дукса, нiжила Думку, поклавши її на коліна. Потiм знов спустила Мрiю на пiдлогу i почала ласкаво перекочувати. Адже Бандальмахар — це не якийсь там модний Азорчик і навіть не “Блакитні хлопчики”. Це нова, невідома на смак жувальна гумка... Тобто нова щаблина життя, звiсно.
Звідкись iз стелі зірвався Ніж Долі, наскрізь прошив рожеву Мрію Рози і з розкотистим сміхом пригвоздив до підлоги.
— Нi-i-i-i-i! Я доберуся до нього! — у відчаї залементувала Роза.
Сльози потекли з її бузкових очей чистими, мов спирт, потоками. Пригвождженна Ножем Мрія судомно звивалася і передсмертно хрипіла. Шкода було прекрасну Мрію про Бандальмахара, до слiз шкода!.. І Роза плакала.
— Пiднiмайся. Ти абсолютно не вмієш пити “Наполеондор”.
Азор схилився до неї і торсав за плече. Роза невиразно згадала, що цей модний парубок образився. А образити модного парубка було для неї таким величезним задоволенням! Такою солодкою перемогою над цими потенційно ввічливими хлопчиками... І Роза неохоче кинула:
— Так, пішли звідси. Дур-рна ця кафешка... Ні, навіть найдур-рняцькiша! О...
Азор насилу поставив її на ноги і вивів на вулицю, доволi безсоромно пiдтримуючи за підстаканник.
— Що це?!
Роза перелякано заціпеніла на могутнiх грудях супутника. Чорне небо і чорна земля лещатами стискали Місто. Над будинками, що корчилися в агонії, стирчав гігантський ромб з розiп'ятим африканським божком. Вулицею пленталися по коліно в пилюці похнюпленi люди. Кайдани на руках і ногах сумовито дзвеніли.
— Що це, Азоре, — продовжувала автоматично повторювати Роза, хоча вже усвідомила, що це лише чергова п'яна маячня... Або ні? Видiння Пригнобленого Міста було занадто чітким. Воно до того ж не розгойдувалося і не пливло на всi боки, як перед тим стіни кафешки. Не видiння?! Невже?!
А Золотий Бог сходить з ромба, протягає їй руку.
— Чи підеш зі мною, Розо? Ти моє дитя. Тільки зі мною ти станеш знаменитою.
Кайдани дзеленчать на руках і ногах пiдкорених людей. Це дзеленчання зачаровує так, що Роза ледве помічає коливання власних губ:
— Так, так, з тобою, тільки з тобою!.. Ні, нi, з ким завгодно, лише б тiльки всі знали мене, всі лишилися б там, унизу! Тiльки б мене показували по всіх Стінах!
— Будеш, будеш. Обіцяю.
Тільки-но Роза приготувалася віддатися на милiсть золотих рук, як зовсiм недоречно (а вiдтак з непередаваним внутрішнім роздратуванням) почула слова Азора:
— Пішли до мене... Ні, краще до тебе. Ти абсолютно не вмiєш i не можеш пити “Наполеондор”. А я хочу отримати обіцяне.