«Повість про чотири квітки»

Тимур Литовченко

І в той же час всередині поширювалося і розросталося якесь ласкаве й вдячне почуття до Бандальмахара Дукса за те, що його супутники позбавляли її, а заразом і весь світ від ганебної істоти, модного парубка Азора. Він бо вже встиг набриднути Розі до позiхотної нудьги у вилицях. Заразом нiжне почуття розтікалося і на Золотого Бога, який, здається, і привів всіх цих прозорих. Роза жваво пригадала п'яне марення... Або й не марення зовсім?! І одразу ж ті невиразнi обіцянки величі знищили її переляк.
— Ось. І нічого страшного, — тим часом заспокоював її Дукс, ненадовго переходячи на прозу. — Я також боявся. І Гліцинія. І він, і він, і вона, і кожен з нас. Але повір мені, дівчинко, без душі ти станеш як всi. Душа — немов той камінь на п'ятах, Бездушним легше, iнше — суєта... Вiзьми лишень Азора. Йому вже лiпше, а невдовзi Він приєднається до нас I сполохне, мов гас… I лишиться на цiй дорозi, — Дукс застиг в позі самовдоволеного штукаря.
Напівпрозорий Азор насилу сів, виставивши верхню частину тулуба над знівеченим тілом, що тепер вже відслужило своє, а нещодавно було таким спритним і красивим. Він здивовано оглядав це тіло, голу Розу і безладно розкиданий одяг. Роза ж мало не плескала у долоні (шкода, що її тримали).
— Ми також живі і поки що такі, як бачиш. Але ми не люди, ми — iрорги.
— Iрорги, — захоплено прошепотiла Роза.
— І ти невдовзi станеш як усi. Але... є дещо крiм того, — Дукс театрально витримав ефектну паузу. — Мене ж бо випили не так давно, Ба навіть щойно. Може, випили погано, I я ще здатен помiчать, Що в те' кривії ноги й пласкі груди. Отому-то, Розо, хочу я Тобі маленьке задоволення надать I все ж зробить тебе Чотирнацьтою хвойдою своєй. Бо за життя Я не помітив би тебе мiж тисячма Прихильниць iнших. Та тепер, на твому смертному одрi... — актор майстерно схопився за голову.
— Комедіант, — процiдила Гліцинія. — Блазень. Ловелас.
— Так, звiсно, —  Дукс скоса позирнув на офiцiйну коханку і звернувся до Рози вже цiлковито серйозно: — Ти щаслива, хiба нi?
— Ага, — погодилася Роза, приймаючи в обійма крижану тінь Дукса і занурюючи його лице у волошковий туман волосся. — Можеш навіть першим випити мене. А я стану знаменитою?
— Зі мною, звiсно, станеш, — запевнив Дукс.
— Він хотів сказати: зі мною, — поправив актора Золотий Бог, ікласто посміхаючись. — Що не кажи, Розо, а я відразу відчув до тебе довіру. І підіслав негра.
Роза iз вдячністю поглянула на Золотого Бога. Дiвчинi здалося, що той насолоджується її цiлковитою покорою і нетерплячим очікуванням майбутнього. Золотий Бог кивнув, Дукс нахилився до шиї Рози.
— Ні, стривай, я ревную! — заревла прозора Гліцинія і негайно занурила губи в трепетну теплоту живої ще душі.
— Геть! Я теж хочу!
Азор-iрорг вiдкинув геть Гліцинію, мов трiсочку. Роза спробувала ухилитися. Парубок так набрид їй... в цьому нудному житті... Але тіло вже не слухалося свідомості, що повiльно полишала його... Потім інші вiдтягнули Азора. А Бандальмахар Дукс все ще стискав кам'яніючу сизу Розу. Стискав і сценічно реготав, вдивляючись у згасаючi бузкові очі.

Роздiл зелений

МАЙСТЕР І МАРГАРИТКА

Сторінки