«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Ви тут нікому не потрібні, а там…

— А там нас чекає спокійна старість.

Шуткувати ні в кого не було бажання, тому говорили по суті. Причиною мандрів стала жінка: Руслан, всихаючи за своїм коханням, попросив Журука влаштувати йому поїздку до Америки. Дивно, але той посприяв цьому. Юрко також пристав на ідею. Їдуть вони як учасники  якогось там волонтерського проекту. Все це тільки причина, щоб виїхати з України, а там — як карта ляже. Тривалість візи — рік. Цього часу, як пояснив Журук, буде достатньо, щоб  подбати про необхідні документи і лишитись там ще на рік. Про роботу, житло і решту побутових питань наш майор потурбувався: насправді Юрко з Русланом будуть представниками інтересів якогось діловара. Відслідковуватимуть ринок цінних паперів та інше. Платня, навіть на перших порах, надихала радіти життю.

— Так що лаштуйся й ти слідом.

— Не знаю.

— Вадиме, — Юрко взяв мене за руку, витримав паузу. — Я розумію тебе. Вона розумна дівчина. Не сумніваюся, що їй з тобою цікаво, але не більше. Інтерес до протилежної статі — це чорнила в ампулці: чим частіше пишеш, тим вони швидше закінчуються. Не маленький, сам розумієш. Награєтесь і розійдетесь. В її віці розлуки не трагічні, навіть корисні, а тобі це коштуватиме дорого.

— Коротше, — я не витримав. — Говори прямо, що ти хочеш сказати.

— Ти маєш  шанс влаштувати своє життя трошки ліпше.  На що ти сподіваєшся в цій країні?

— Я живу на Батьківщині. Скажи, навіщо мені туди їхати? Аби стати люмпеном?

— Тамтешній люмпен не рівня тутешньому.

— Але тут ти спершу громадянин своєї країни, а вже потім можеш бути ще й люмпеном.

—  Значить, залишаєшся. Проте, питання залишаємо відкритим, і ти можеш повернутись до нього будь коли. Зморишся жити тут — прилітай туди. Будеш від’їжджати останнім — не забудь вимкнути світло.

   Потім ми згадували армію, пройшлись по подіях студентського життя. Ожило в уяві далеке  літо в будівельних загонах на Крайній Півночі, не забули і Флізова, словом — все, що зробило з нас друзів.

   Хлопці проводжали мене до тролейбусної зупинки. Та з’ясувалося, що вже пізно. Наступний тролейбус можна дочекатися хіба що вранці.  Ми купили ще пару пляшок горілки.

   Потягнуло на співи...

    Світало. Ми зупинили таксі. В передсвітанковій тиші лунко закрились дверцята машини. Авто вже зрушило з місця, як позаду щось голосно гукнули хлопці. Зупинились. До машини йшли, обійнявшись, Руслан і Юрко.

— Та сідай, чого ти вистромився? — Юрко поклав руку мені на плече. Я лишився стояти, подумавши, що Юрко, напевно, згубив ключі від квартири. — Ми ось тільки зараз подумали й дійшли висновку, що ти на сто відсотків правий, Ворона (моє армійське прізвисько).

— Досить вже вам, — не розумів, про що  йдеться, і нічого вже не хотів розуміти.

Хилило в сон, гнітило почуття провини перед Аркадією, бо я так і не зателефонував їй, щоб сказати, що затримуюся. Хотілося швидше повернутися до неї.

— Ворона, — Юрка хитало, — ми, правда, повернемося, ось побачиш. Тримай кардан.

Я поглянув в його хмільні, стомлені і червоні від безсоння очі. Вони були байдужі й порожні.

— Механік, — спробував посміхнутись і звести все на армійський гумор, відтворюючи голос нашого придуркуватого інструктора по водінню. — Попереду водна перешкода!

— Головне — здолати її! Тисни на газ! — Юрко підморгнув, здогадавшись, про що я. — І пам’ятай: танки грязюки не бояться.

   За моєю спиною залишались онімілі корпуси ХТЗ, над якими яріла червона смуга світанку. Цієї миті  мені подобається холодно-байдуже цокання земного метроному: поспішай-не поспішай, живи-помирай, кохай-ненавидь, одним словом, борсайся, а він справно відмірює початок і кінець, ранок і вечір. А решта — суєта.