«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Мене прорвало. Аркадія мовчки вислуховувала короткий історичний екскурс. Мабуть, зрозуміла, що наша бесіда не піде так, як їй бажалося. Та надовго мене не вистачило. Випустивши пар,  згадав про подарунок, про кинутий у ванні розкішний букет троянд.

Коли повернувся до кімнати з подарунком та  охапком прив’ялих квітів, Аркадія жваво розмовляла по телефону. Телефонувала маман. Аркадія завжди небагатослівна в розмові з батьками. Чи може, тільки по телефону?

З вологих стеблинок квітів вода скрапувала на підлогу, у відкрите вікно вривався гомін ще сонної Ялти. Що я роблю в цьому місті? Що мені тут потрібно? З самих глибин душі підіймалося знайоме передчуття визрілого бунту.

— Ремонт в Харкові завершили, —  повернулась до нашої розмови. — Ти хочеш мене покинути? Гаразд. Можеш йти, але знай, що я цього не хочу так само, як не хочу спостерігати щоденну пиятику. Давай вже сюди свої троянди.

— Краще повернутись в Харків, — запропонував те, що б могло мене відволікти хоча б на деякий час від горілки.

— Це допоможе?

— Врятує.

                                                 * * *

   Відтоді я більше не пив. Тримався. В перший день повернення до Харкова з’ясувалося, що  мене стомилися розшукувати Юрко з Русланом. Вийти на зв’язок зі мною по телефону не могли, бо я забув свій телефон у Харкові, а Аркадія незадовго до нашого від’їзду змінила оператора.

   Спершу я планував запросити хлопців до нас, але потім передумав. Мені не подобалась одна деталь. Справа у тім, що як тільки ми повернулись до Харкова, буквально з того моменту, коли переступили поріг відремонтованої квартири, поведінка Аркадії з незрозумілих причин змінилася:  годинами  не розмовляла, ходила похнюпленою, заглибленою в роздуми. Не став допитуватися. Хотіла б, то б розповіла.

   З хлопцями домовились зустрітися в моїй, тобто в нашій з Юрком квартирі.

— Тільки без випивки, — попередив я.

— Захворів?

— Навпаки — одужав.

— Гаразд, тобі пропонувати не будемо, але ми з Русланом по краплиночці за зустріч перехопимо. Аркадію чекаємо також.

   У відповідь на запрошення хлопців вона  кисло посміхнулась. Потім для впевненості почала вигадувати про якісь там справи в інституті.

                                                                 * * *

   Мабуть, ще  не один десяток років радісна посмішка моєї мамці викликатиме спогад про жахливі хвилини мого життя. З тієї миті, коли все це трапилось, я ще довго не могла спокійно дивитись на усміхнену матір.

   Доки ми відпочивали біля моря, вона (як і домовлялись) мешкала в харківській квартирі, щоб  керувати ходом ремонту, кінцевий результат якого передбачав круті  зміни мого гніздечка. Хоча смаки й погляди в нас з нею на такі речі діаметрально протилежні, однак присутність живої душі під час тотального оновлення все ж таки необхідна.

   Весь час по дорозі з вокзалу (вона приїхала зустрічати нас на своєму авто) маман тільки те й робила, що якось по-змовницьки нам посміхалась в люстерко заднього виду. Знаю — вона так веде себе, коли має несподівано піднести сюрприз.