«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Приблизно так настає час віддавати. Ти гріб все, що хотів, тішився достатком, і не підозрював, що настане пора повертати. І віддавати не цяцьки, за якими ти бігав все життя, як цуцик, а самого себе — всього. А коли розрахуєшся, то взамін видадуть документ — пенсійне посвідчення, яке підтверджує, що ти порожній, як барабан, і можеш знадобитися хіба що як втіха для підростаючих внуків, якщо, звичайно, встиг ними обзавестися.

Якими ж старими тітками й дядьками мені — вісімнадцятилітньому —здавалися усі ті, кому було ледь за тридцять! Яким же смішним і незграбним виглядав флірт поміж ними!..

   За тих, кому за тридцять! Наливаю другу чарку і тут же випиваю.

Пробиваються перші промені сонця, десь, ген за містом, його повинно бути багато. Кожен тремтячий промінчик в ранковому тумані такий ніжний, тендітний.

   Думкою лину до свого села. О цій порі свіжі та сильні промені сонця проткнули наскрізь ліс і лягли на облуплені стіни нашої хати. В покинутому помешканні сонце стає безглуздям. Можливо, мене зараз доймає прохолода, бо моя частка тепла там, в запустінні і безлюдді.

   За порожнечу! Без соплів і хандри! Наливаю й одразу ж випиваю третю чарку. Тепер запалю цигарку. Ось лише двері зачиню. Біль в голові вщухла. Тепер головне — не катувати себе питаннями, бо пошук відповідей зажди заводить в невеселу й сумну далечінь.

  Не роби потуги, аби щось в цьому житті зрозуміти. Це дуже смішно й, напевно, має жалюгідний вигляд, якщо поглянути збоку. Сиди й пий, наливай і дивись у вікно, жмурячи очі від перших променів сонця. Викинь геть усі ці валізи, роздай смердячі пожитки! Стільки зайвого й непотрібного ти волочеш за собою. Позбався  сміття, щоб самому не стати сміттям. Наливаю четверту чарчину і вже з насолодою, не поспішаючи, випиваю. Пішла, як пісня.

• Непогано день розпочався, — чую за спиною сонний шепіт Аркадії.

Прокинулась таки, бісова дівчина!

— Необхідно внести ясність, а без цієї ось рідини ну ніяк, — бубню перше, що збрело на думку.

Вона сідає напроти й довго мовчить, дивиться в очі. Цікаво, що вона в них зараз прочитає?

— Вадиме, окрім прогнозів, ти  ще на щось здатен в цьому житті? Чи лише обвити плющем батьківську шию?

— Вмію керувати танком, автомобілем, трактором. Непогано поцілю в мішень з пістолета Макарова. А ще вмію рубати дрова, косити траву, готувати борщ, суп, запікати качку. Може й не зовсім так, як треба, але зможу розділити тушу бичка чи свині. На тверду трійку з плюсом виорю поле будь-яким трактором, але не більше ніж трьохсекційним плугом. І коли б моє життя, як життя багатьох співвітчизників, не зробили лайном, я б не займався метеорологією, а з любов’ю ходив би біля землі, косив, орав, сіяв, господарював на пасіці, а взимку пив би міцний самогон і слухав, як завиває за вікном сніговій, брешуть на селі собаки. А батьки мої, Аркадіє, померли. Я розумію — тобі не подобається моя бездіяльність. Вибач. Інакше не можу. Потрібно перезавантажитись.

— Чому все в тебе  «як би» та «коли б»?.. Вибач, будь ласка, я не знала про батьків. Розповіси про них? І ще питання: скажи, Воронін, от я не можу зрозуміти, чому всі чоловіки, як тільки якісь неприємності — так і за чарку?

— Тому що все, що їм взамін в таких випадках пропонують жінки, — не цікаво.

— Я тобі вже нецікава?

— Це я так, узагальнюючи.

— Час змінити декорації на сцені. Я хочу поїхати з тобою до моря, прямо сьогодні. Нам слід відпочити.

— В мене не вистачить грошей. Почекай до завтра — я позичу в когось.

— Море — мій подарунок.

— Тоді за мною — океан.

Ми цілувались. З перекинутої на підлогу пляшки витікала горілка й приємно холодила босі ноги.