«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

                                             * * *

   Чому ця дівчинка не прожене мене геть? Це перше, що  спало на думку, як тільки  прокинувся. Довго милувався розкиданим по подушці пишним волоссям Аркадії. В ньому я купаюсь з більшою насолодою, ніж у споганеному сечею всіх часів і народів Чорному морі. Обіцяний процес перезавантаження, що розпочався в Харкові,  благополучно продовжується в Ялті. Чесно кажучи,  не знаю, скільки ще часу триватиме це борсання між небом і землею.

   Похмільний синдром підіймає ні світ, ні зоря. Аркадія пахне морем, сонцем і чимось щемким, призабутим. Думка про недопиту пляшку домашнього виноградного спирту, яку крадькома придбав на ялтинському базарі, витісняє ранкові сентименти. Напій вставляє залізно:  не розрахував сили і відключився вчора ввечері, так і не дочекавшись, коли повернеться з салону красоти Аркадія з новою зачіскою і педикюром. Ми збиралися піти до ресторану. Вчора їй виповнився 21 рік. З такої нагоди я почав пити з самого ранку, і вже в обід горланив на весь пляж, йдучи купатись:

«Пиши мне чаще, мой адрес —море,

 Мой адрес: “Море... До востребованья... Мне».

  Так добре розпочинався день. Хоча всі вони тут розпочинаються і закінчуються в мене майже однаково: тим же, що й учора. Не хочу мучити Аркадію, але відпочинок біля моря мене ніколи не зцілював. На третій день починаю нудьгувати. Достатньо пару разів скупатися в морі, помилуватись Кримськими горами, і мене починає плющити, а ще через пару днів я скаженію від одного виду злежаного живого м’яса і лінивого плюскотіння хвиль. Єдиний спосіб зберігати спокій — повільно напиватись з самого ранку.

   Від ковтка виноградного спирту аж мороз по спині. Загоріле тіло Аркадії в ранковому світлі відливає бронзою. Не можу довго любуватися її тілом, бо з часом починаю себе відчувати старим трухлявим пеньком, і від цього хочеться вмерти тут і одразу.

Відводжу погляд. Це теж ще один спосіб залишитися живим… живим альфонсом. А хто я зараз? Вже місяць, як тебе годує й напуває двадцятилітня дівчинка. Купила в крутому бутику Сімферополя, ні, все ж таки подарувала, дві сорочки, НАТОвські шорти і легесенькі, наче з самого повітря, капці.

Праве око починає сіпатись. Це в мене завжди так: на третій-четвертий день пиятики починаються проблеми нервового характеру. В такому випадку, як вчили досвідчені люди, лікування не варто відкладати, бо матимеш серйозніші наслідки, ніж само похмілля. А я не хочу бути комусь тягарем. А якщо й бути, то тільки один раз і недовго.

   Люблю цю мить, коли крижаний алкоголь віддає в тілі теплою хвилею і починає підіймати на ноги підупалий дух. Посмакувати одужанням завадила Аркадія, але я все ж таки ковтаю першу терапевтичну дозу і тут же наливаю другу — звичка.

— Вадим, доки ти при здоровому глузді, скажи,  не шкода себе?

— А навіщо жаліти? — я хоч і був застигнутий на гарячому, та все ж таки намагаюсь триматись бадьоро і впевнено.

— Невже цікаво в 36 років стати господарем смітників?

— Як говорив поштар Пєчкін, в мене, може, зараз тільки життя починається.

— А тобі не здається, що ти  переплутав початок з кінцем?

— Я розумію, я все розумію. Мені слід зникнути з твого життя. Зараз. Негайно. І я піду, ти тільки не гнівайся, не говори нічого поганого. Мені соромно. Але як на мене, то нехай краще буде соромно за це, ніж за плазування в білій сорочці по лискучому паркету. Я всього надивився. Справа в тім, що я не з цих — сьогоднішніх.

— В тому-то й біда, що ти вчорашній.

— Нехай і вчорашній, але мені є що сказати про наше вчорашнє, а що скажеш ти, народжена в цій помийній ямі? І біда саме в тому, що ви, сьогоднішні, зі своєю нестримною фантазією зіпсували всім нам нормальне життя…