«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

ЦЯ ОСІНЬ

Наталці Доляк

в цієї осені лице жінки, що чекає чоловіка з війни.

вона сумна і просвітлена, зосереджена і спокійна.

хоч зовні і не помітно, але вона переймається тільки ним, –

тим, хто щороку вертається – загублений межи війнами.

вона подовгу гуляє парками і меланхолійними лісами.

уважно розглядається довкруж – від ранку і до смеркання,

щоб увічнити кожну дрібницю у жовтні – й тим самим

виправдати всіх і себе посеред оцього чекання.

де земля поступово роздягається до чорного тіла,

де по коліна – диму, а по щиколотки – прілого листя,

де з вечора і до рання – всі, кого осінь хотіла,

залишають це місто і пам’ять про себе в цім місті.

де небо не відрізнити від Бугу, кольору олова,

де зустрічні жінки почуваються рідними сестрами,

де кипіння дощу називають осіннім коливом,

а осінь – поминками із громовими оркестрами.

і їй вкотре здається, що правда захована у деталях,

у сокровенному і потаємному – в листі, у вітрі, в птахах.

вона старанно занотовує кожну дрібничку – й надалі

і в ній не лишається сумніву, страху й гріха.

 

ОТАК

 

отак прокинутися о шостій чи навіть о п’ятій ранку

і дивитися як поступово прозорішає фіранка

глибоко вдихати і видихати – дооовго-предооовго

думати про Бога і про себе про себе і про Бога

 

як Йому живеться – ну просто цікаво – одразу ніде і всюди

хто Він для людей – це зрозуміло а хто для Нього – люди?

їхня любов і ненависть – це добро і зло – весь сукупний досвід

і коли Він їх зазвичай перераховує – ввечері чи вдосвіта

 

сидить собі такий у кімнаті із голубими шпалерами

і нехай у нього буде помічник – секретар – скажімо Валера

от Він задумується і каже – Валерію… а що там у нас українці?

той приносить книгу і розкриває на потрібній сторінці

 

Господь тоді трохи супиться підпирає бороду мружить очі

гортає сторінку за сторінкою – так нібито не дуже й хоче

чиркають комети об стелю над самісінькими головами

тут Він її закриває і каже – Валерію… своїми словами

 

і Валерій трохи картинно виходить на середину кімнати

розправляє плечі відводить ногу – Ви хотіли історій? – нате!

і починає розказувати – спочатку впівголоса – дуже тихо

про те що жити в Україні – це водночас і щастя і лихо

 

його голос росте і кріпне і за якусь мить виходить на ноти

ніби це шабельна атака – ніби лавою йде кіннота

і ти розумієш що від неї вже немає спасіння

тільки смерть а по смерті – обіцяне воскресіння

 

він розказує все так – ніби вже й сам українець

в тисячному поколінні – може навіть десь із-під Вінниці

і увесь його рід – до останнього у останньому коліні –

височіє за ним безмовно – молитовні – уклінні

 

він сумлінно перераховує всіх живих і мертвих

перераховує всі зради і нібито даремні жертви

а тоді пояснює що жертва не буває даремною

особливо в цій країні яка од віку була буремною

 

він розказує про козацтво про чиїсь багатство і бідність

про кожну люблячу пару і кожну вдалу вагітність

перераховує всіх поранених страчених і спасенних

тих хто віддавав нажите і тих хто крав казенне

 

він проходить село за селом місто за містом

від його слів у кімнаті вже мало місця –

їм тісно він розказує про прилаштованих

                                                               і про геть неприкаяних

про гнаних і гонителів про Авелів і Каїнів

 

і Господь забуває про все на світі – навіть про каву

і так Йому все незвично! і так Йому все цікаво!

це ж почути одночасно про стільки плачу і сміху!

і нервово гризе від хвилювання на вказівному ніготь

 

і коли Валерій закінчує повисає тотальна тиша

тільки чутно як в сусідній галактиці шкребеться миша

ніби точить щось смачне – аж попискує від щастя

і провисає над ними небо – як хустка – квітчасте

 

так минає хвилина за хвилиною година за годиною

і от саме зараз Господа можна сплутати з людиною –

нагадай мені завтра… треба б зайнятись українцями…

і про отого… як його… ну ти розказував… з Вінниці