четвер
«Коли сонце доходить до самісінької межі…»
ЕЛЕМЕНТАРНЕ
серпень. земля приречена.
тиша – як смерть, не згірш.
осінь у кожнім реченні.
в кожнім мовчанні вірш.
кроки чиїсь за обрієм.
і голоси, і спів.
вересень з жовтнем – добре їм.
а листопад запив.
зреченець, схимник, пасинок.
проти усіх, один.
в нього мені припасено
небо. а в нім – сліди.
бо після нас щоосені
ходять поверх небес
двоє. і ходять босими.
з ними гуляє пес.
бігає здовж і колами.
у глибині, на дні.
двоє гуляють голими.
в небі вони одні.
між дощовими хмарами,
прямо поверх води,
двоє, двома примарами,
ходять туди-сюди.
цей листопад прости мені.
й те, що не з, а – без.
двоє тепер без імені.
і безіменний пес.
це не любов. як правило,
це не вона. вона
все між двома поправила б, –
в небі ж немає дна.
я задираю голову.
дощ від плачу запух.
капає з неба олово
прямо в Південний Пух.
ТОПОНІМІЧНЕ
краєвиди вересня – це щось із Шилова,
коли Вінниця мокне – від Вишеньки до Тяжилова.
і стоїть, зсутулена, під дощем,
монотонно повторюючи – ще і ще:
що ж ти, осене, із нами робиш?
і чи є порятунок від цієї хвороби? –
від коротких прокрустових вечорів,
від олов’яних зірок поміж хмар вгорі,
від димів на зорі, від пташиного кличу,
і навіть від Бердичева.
чи від того, що в літа є межа – по вежі.
тож, нащо ти, осене, так пильно стежиш,
чи ніхто не перейшов її, бува, навспак,
і чи не пора пускати по сліду собак –
жовтооких, кудлатих, прудких, осінніх –
ну, чому від тебе немає спасіння? –
від хортів, що винюхують все довкола,
від багать, від натхнення, що гостро коле,
від алей, де всуціль лиш примари й химери,
і навіть від Жмеринки.
а чи – від силаботоніки, що з рими в риму –
зі всіма приреченими – незримо,
і всіма одержимими тобою, осене,
зі всіма голосистими і безголосими,
що очікують на тебе – із року в рік,
наче хто їх врік, чи навік прирік,
щоб вони божеволіли – і не від тебе,
а від свого внутрішнього плацебо, –
від рядків, що вкотре мусять написати нам,
і навіть від Козятина.
Сторінки
- « перша
- ‹ попередня
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- наступна ›
- остання »