«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

ІНАКШЕ НІЯК

вересень – місяць спокою і вина,

свіжоспеченого хліба і витриманих сирів.

місяць зізнань про себе, які я не сам пізнав,

а хтось допоміг – із тих, що вгорі.

місяць, коли небо підпирають дими.

коли в будь-якої дороги іще немає кінця.

коли жодне окреме «я» вже не прагне до «ми»,

бо ніхто й нікому нічого не обіцяв.

коли прощаєш родичів – от що б не скоїли.

коли азербайджанець на базарі бавиться динями: –

еее, твой вересень-мересень – ета чьотакоє?

а вересень – це місяць із ґаздами і ґаздинями,

що по обіді дивляться з-під руки в далечінь,

чи думають про тебе, опираючись на лопату.

вони не можуть не думати – ні вдень, ні вночі,

аж доки не падатиме сніг лапатий.

а ти така – живеш собі у якомусь там березні,

над якоюсь там річкою, – нічого мені не винна.

хіба що виходиш опівночі сидіти на березі –

дивитися на хмари у цих глибинах.

а вони там – як вагітні, – важкі, вагомі,

і в кожної є призначення, в кожної є ім’я,

і навіть чуєш межи ними чи то пісню, чи гомін, –

бо не можеш інакше – інакше ніяк.

(Вінницький край, № 4, 2016 рік)