«Німб», уривок з роману

Отак Петро Васильович пережив першу зустріч зі своїм німбом іншої істоти в цьому світі. Відтак він зрозумів, що то все не так уже і страшно, а тому скоренько пішов до кімнати, зібрався остаточно сам, допоміг зібратися до школи дітям, які то і діло теж зиркали на його німб, але не наважувалися спитати, бо тато був якийсь знервований і, як завжди, пішов на роботу. Зі сподіванням, що до вечора, а може і раніше, все нормально розсмокчеться.

До речі, із перехожими на вулиці виявилося гірше. У незнайомих людей він викликав набагато відчутнішу реакцію, бо ті часто, майже не приховуючи нічого, широко розплющували очі і мало не сахалися... У тролейбусі аж мало не розступалися всі, і навіть бабуся одна раптом місцем йому намагалася поступитися, на що він довго і вперто мусив не погоджуватися. Хоча то ще якось можна було стерпіти. Тим паче, в тролейбусі дзеркала не було і міг бачити себе тільки хіба що в шибі, а оскільки було сонячно, то він і не розрізняв особливо свого стану, думав собі про своє, тримаючись рукою за поручень. Ну, стоїть мужик, у плащі, з портфельчиком у руці, ну як усі, тільки от над головою німб. Ну і що? Їде собі святий на роботу. Ангел... Нехай собі думають, що то кіно знімають.

А от на роботі все і почалося. Тут уже просто так не минуло. Спочатку всі із ним у відділі (треба було це пережити, і Петро Васильович був, наскільки міг, до того готовий) привіталися із виразом обличчя, який йому вже почав бути дуже знайомий (ранкову дружину нагадував, а може і навіть власну пику, коли вперше отак на себе глянув), а потім почали перешіптуватися і туди-сюди ходити. Надалі у відділі явно полюднішало. З ним почало вітатися набагато більше людей і в очах їхніх уже не було того першого здивування, а вже щось цілком інше. То просто цікавість, то уважність якась така, то навіть шанобливість, а то і солодкі усмішечки...

Петро Васильович намагався нормально працювати і не звертати уваги, навіть коли в кімнаті побували мало не всі найближчі відділи аж до керівництва, і навіть коли до кімнати ні сіло, ні впало завітав сам генеральний директор, який сюди навіть раз на рік не заглядав. Мабуть, десь якраз після тих відвідин Петра Васильовича, який не встиг дожувати обіднього бутерброда, до себе викликав начальник відділу.

Майже з порога він зустрів Петра Васильовича суворістю і, не гаючись, спитав:

 –  Що це у вас? Що то ви собі придумали, Петре Васильовичу? Я маю на увазі – над головою.

 –  Та нічого такого. Не знаю... не придумував я... – навіть не встигнувши приготуватися, пробелькотів Петро Васильович.

 –  Треба щось із тим робити... Розумієте... я в дуже недоброму становищі...

 –  Та хіба я що...

 – Я не знаю, як ви це зробили і робите, але ж можна це якось ліквідувати... Цілий день усі тільки й того, що нервують. Цілий колектив як вулик. Як же ж так можна!

 – Та я... від самого ранку теж... я сам не знаю...

 – Загалом це можна розцінити тільки як зухвальство... Мене керівництво викликало і поставило перед фактом. Щось мусите робити. Не можна так. Ви в колективі і колектив на вас дивиться... Тут уже вся наша організація не здатна працювати... Так і до недобрих ексцесів недалеко...

 –  Але ж... яких ексцесів... я нікому зла не бажаю... я ж нічого не хотів...

 –  Коротше так.. або ви щось із тим робите, або я мушу вас звільнити... так мені керівництво сказало... Зрозумійте, то не моя вина, ви мені особисто глибоко симпатичні.... завжди були і... особливо тепер... Але я нічого не зможу вдіяти...

 –  За що звільняти? Я не розумію... я щось не так роблю? Стільки ж років все було добре!

 –  Було, а от тепер ось щось таке вигадали, до того ж у такий тривожний з політичного погляду час... навіщо ви це зробили? Це ж якийсь виклик, це підбурювання колективу до несподіваних вчинків... Ви поважна людина, і не мали права на таке...

 –  Та не робив я!!! – аж вигукнув із розпачу Петро Васильович, – Воно само!

 –  Само... – наче замислився шеф. -- Ну... дивіться, як знаєте... Я вас попередив... Хоча...