«Німб», уривок з роману

Андрій Судин

 –  Що знав? – глухо прорвалося у Петра Васильовича.

 –  Ну, про мене і твою Наталю... Мені сказали, що мусив знати, раз...

Петра Васильовича знову заціпило і він справді зараз був схожий на когось такого, хто дивиться на того смертного, як на комаху згори, хоча на зріст був нижчий за Миколу. Ну, уявіть собі все ж: стоїть чоловік нехай і в не дуже новому піджачку і з сорочкою без верхнього ґудзика (що не видно під старою, хоча і гарною краваткою), але ж із німбом над головою, і щоки у нього потихеньку якось так сіпаються.... Микола запорпався в кишенях по цигарки і тремтячими руками почав припалювати, але йому то не вдавалося. Петро Васильович уперше бачив його таким. Щоб у Миколи руки тремтіли! Він же у жінок шо Рембо. Та й Петра завжди повчав, яким треба бути.

Петро Васильович лише злегка пихкав устами.

 –  Я розумію, що ти мене простити не зможеш, але... я ж не один такий. Вона сама так поводиться, що... провокує. Розумієш? Сама того хоче... І взагалі вона мене покинула вже давно. Із іншим... і тепер вона там із одним... та ж напевно знаєш... і шо я ото говорю... Ясно, що знаєш... Він теж у вас в гостях бував... А у відділі... Ну і... Я все одно тобі завжди був другом...

Петро Васильович все ще стояв заціплений і витріщався на товариша. А той так і не запаливши цигарку, вийшов із туалету. Але за секунду повернувся знову:

– Слухай, я там тобі винен трошки грошей, але я зараз ще не зможу віддати... трошки пізніше... я правду кажу. І... ну, вибач мені... якщо... Я завжди знав, що ти великодушний. Просто...

Тепер він точно пішов, і Петро Васильович отямився. Великодушний? Оглянувся на себе в дзеркало. Німб висів і далі. „Ось є і перша жертва, яку варто було б убити” – подумав Петро Васильович, але німб навіть не ворухнувся. – А ще вдома... ту... ссссссСУКУ!!!”

Цього разу вже він не оглянувся на німб, а теж вийшов. У цю мить у ньому була вже рішучість щось робити. Бодай щось робити. Повернувся до відділу і почав збирати портфеля. Більше йому тепер тут залишатися не було чого. Все одно звільнять, а ці ж всі точно знали про все. Як із ними тепер бути щодня і дивитися їм в очі? Треба іти звідси геть. А там що буде, те і буде... навіщось з’явився же той німб! Мабуть, щоб він ось правду дізнався і щось почав міняти... Проживемо! В цирку виступати будемо! Повно охочих буде на той німб поглипати...

 

х х х

 

Але коли Петро Васильович почав уже одягати плаща, працівники відділу майже всі разом одночасно піднялися з місць і обступили його досить щільним кільцем.

– Петре Васильовичу! Ви не повинні так реагувати на їх підлість! Ми не дамо вас звільнити! Ми всі з вами!.. І ми знаємо, що ми не одні тут. Всі так думають! Увесь колектив! Ми за вас заступимося! Ніхто із нас не хоче, щоб ви ішли! Залишайтеся з нами!

Коротше, Петро Васильович очманів остаточно. Отаке може наробити німб за кілька годин після появи над головою людини. Поки він не сів зі своїм портфельчиком на кріслі і не пообіцяв, що не буде їх покидати, вони його не відпускали. Аж тоді сповістили йому, що сьогодні він, мабуть, уже втомився від всіх тих нервів і що йому краще піти додому і відпочити, а вони його роботу дороблять самі. Більше того, Ніна Павлівна, неофіційний заступник (бо офіційного не було за штатом) начальника відділу зателефонувала своєму чоловікові і попросила відвезти Петра Васильовича на авті додому, причому до того авта його провели мало не всім відділом, і якщо б Петро Васильович оглянувся хоча б з того авта, то побачив би, скільки ще людей встигло підбігти до вікон і спробувати провести його очима. Ну, звичайно ж, не його, а його німб.

Але він не оглянувся, в авті більше мовчав, лише підказуючи, куди краще повернути, а чоловік Ніни Павлівни сам боявся щось зайве сказати, так що ще за хвилин двадцять Петро Васильович уже відчиняв двері своєї квартири. Мабуть, уперше за всі понад 10 із гаком років він прийшов додому раніше, ніж закінчився робочий день, не через хворобу.

Сторінки