«Німб», уривок з роману

Але шеф не договорив, щось тільки ковтнув востаннє, наче повітря. Тому до відділу Петро Васильович повернувся майже як побитий, хоча всередині поступово росло і обурення. За що так? Ач, що придумали... Вже аж генеральний сполошився. За якусь отаку фігню! Що він таке зробив погане? Якби роботу не виконував, то ще можна було б казати, але ж отак ні за що! За якесь світне кружальце над головою – на вулицю! Дітей без хліба залишити! А дружина ж запиляє! Та мало чого там у кожного бути може! То ж навіть не СНІД!... Коли прищ на задниці, то ніхто не бачить і за то не звільняють, а якщо тут якесь таке щось над головою світиться – то вже іди геть!!! Заразне чи що? Ні, нехай тільки спробують звільнити, він їх по судах затягає! Він нічого не порушував. За десять років роботи навіть не спізнився ні разу, і ніхто йому навіть зауваження ніякого не зробив ніколи по роботі, все було добре! Ні, він так просто не дасться!

Х х х

Не здогадувався Петро Васильович, що зовсім неспроста дирекція злякалася. Були у них на то підстави. Далекозоре наше керівництво!

Х х х

У відділі, коли він зайшов від начальника, спочатку панувала мовчанка, мабуть усі про Петра Васильовича перед тим говорили. А коли побачили його похмурий вигляд, то взагалі притихли на своїх місцях. Лише за якийсь час до його столу підійшла Галя з пачкою паперів, але явно з іншим наміром:

– Петре Васильовичу, я хотіла б вас щось спитатися, все одно вже всі про це говорять...

Якби то не була Галя, Петро Васильович, мабуть уперше в житті, вибухнув би, а так то він тільки собі поворушив щось губами під носом і максимально сумно глянув на Галю. (Знав би він, що Галя прийшла не тільки від власної цікавості, а що її ще й до того всього підмовили співробітники):

 –  Про оцю штуку над головою? – здавлено спитав Петро Васильович.

 –  Так...

 –  Уявляєш, вони мене за неї звільнити хочуть.

 –  Хто?

 –  Та от чого я зараз до начальника відділу ходив? А йому генеральний сказав... Ось так, генеральний мною зацікавився раз за десять років, але не підвищити – а звільнити… Ти розумієш, воно само з’явилося. Я його не просив! Я не знаю, звідки! А вони кажуть – зухвальство! Мовляв, я суспільству і от вам усім якийсь-то виклик кидаю! Потрібен мені той виклик...

Слово за слово і тон Петра Васильовича почав підвищуватися, хоча і плаксиві нотки теж додалися. Дуже вже захотілося йому, щоб хоча б Галя його пошкодувала. І до того ж таки німб той гарний все ж, такий голубенький із білим... Може, врешті Галя таки на нього інакше гляне! Натомість до його столу на той майже тремтячий голос почали стягуватися інші члени колективу. І жаліти, а також – що більший бальзам на душу – обурюватися. Поступово до розмови долучилися майже всі. Мовляв, як це так! І що вони собі думають у керівництві, і як можна таке допустити! Адже ж Петро Васильович – такий скромний чоловік, сім’янин, працьовитий, врівноважений, до всіх добрий, доброзичливий, ну, власне, святий… Такого у жодному разі звільняти не можна, навпаки берегти як зіницю ока!

Отак тоді вперше пролунало те слово „святий”, яке невідомо хто і сказав. Може і Галя. Хоча навряд, бо вона собі тихенько завжди підсміювалася з того Петра Васильовича і над його залицяннями, мабуть жіночою інтуїцією вгадуючи ставлення до нього його дружини. Нічого іншого вона про нього не знала і не хотіла знати, і всі його знаки уваги відкидала, оскільки мріяла, ясна річ, цілком про іншого чоловіка.

Між іншим, дружина Петра Васильовича таки зателефонувала. Слухавку подав йому шанобливо хтось із колег, який стояв біля столу і спершу машинально вхопив її „поперед батька”, сказавши „здається, ваша дружина”. Усі тихенько відійшли від столу.

 –  Ну, що там у тебе? – спитала дружина майже вередливим голосом.

Треба сказати, що вона майже ніколи не телефонувала Петрові Васильовичу на роботу задля обміну відомостями. Хіба що затримувалася і мала дати йому вказівки, що він мав придбати в магазинах і приготувати на вечерю дітям. А тут раптом цікавиться, як справи...

 –  Та нічого... – промимрив Петро Васильович.

 –  Все нормально? – Перепитала вона ще раз.