«Німб», уривок з роману

Але одразу мусимо домовитися, що страх тут був не головним рушієм. І не страх втратити одразу те, що він міг мати, якби був обраний, як і не страх зіткнутися віч-на-віч із “роботодавцями”, які можуть знавісніти від його заяви. Він був готовий одразу втратити все, навіть життя. Так йому було деколи важко.

Уявити собі себе у такій великій брехні... У неможливості здійснити те, що він хотів би... У такій самотності.

Якщо вже і говорити про страх, то найбільше, чого він боявся, це втратити Оксану. Він здогадувався, що як тільки він щось спробує зробити всупереч її батькові, то вона буде тою першою втратою. Можливо, навіть і не тільки батько до того її змусить. Адже ж вона так вірить у нього!

З такими думками він сумував уже раніше навіть у рідкісні випадки поруч із нею, коли вона лагідно питалася, що з ним. Але з нею він міг хоча б посміхатися і проганяти важкі думки. А без неї похмурнів і похмурнів. Все менше ставало людей, яким він міг посміхатися. І оскільки коли вона надовго від’їхала, і вже взагалі не стало задля кого усміхатися, то одразу ж усі (ну, майже всі), відчули, що щось негаразд. Занадто часто святий ходив замислений, занадто часто був байдужий до їжі, занадто часто не реагував на жарти, і, що найгірше, почав відмовлятися від поїздок, останніх поїздок по країні і виступів перед «трудовими колективами».

Спочатку пан Юрій його вмовляв звичайними способами, тобто просто вмовляв. Потім викликав до нього лікаря, хоча дуже того не хотів у відсутність пана Романа, і врешті почав на свій розсуд підсипати йому час від часу транквілізатори. Зрідка, коли треба було будь-що їхати на зустріч, а святий комизився. Зате після закінчення дії тих таблеток він впадав мало не в депресію, і пан Юрій, який на час відсутності пана Романа відповідав за стан Петра Васильовича, почав лякатися...

Ось якраз тут настала його черга. Треба ж було вияснити, що до чого і...

.... і якось увечері він прийшов до святого з візитом і пляшкою винця. Треба було розговорити того депресивного.

Слово за словом, поки Петро Васильович збирався з думками, він таки розкрутив його на розмову. Бо ж треба було таки з кимось йому говорити. Психологія така тих депресивних. І те, що той бородатий чортик почув, змусило його зі похолоділими всередині нутрощами, зрозуміти, що він, можливо, цілком вчасно і що добре, що він то зробив. Може вдасться ще все виправити, поки пана Романа нема. Річ у тому, що на якомусь етапі розмови у відповідь на не надто суттєве питання Петро Васильович спересердя проговорився, що не хоче більше брати участі в тій вакханалії.

- Ви ж чудово розумієте, що я не святий, а тільки “ліпите з мене дурня”, який має виконувати вашу волю. Знаєте, що нічого не означає над головою те моє кружало. І тільки знущаєтеся.

- Знаю... – відповів чортик так, що Петро Васильович уже звиклий, що йому заперечують, аж мало не образився.

Щоправда, тут же і похнюпився. Тут всі про це знають, окрім деяких. Навіть Наталя. А особливо вона. Оксанка тільки вірить... ну, може ще хтось із обслуги того пана Романа. А чортик продовжив:

- Знаю, але якраз не знущаюся. Моє знання – маленьке у порівнянні з тою справою, яку ви здатні зробити. Маєте ви той німб чи не маєте. Скоріше я... я вам заздрю.

- Заздрите? Та за що?! І з якою такою справою? Будете говорити про зміни в державі? Про свободи і демократії? Що я можу всіх повести?... Чи що я стану аж такою персоною? Буду по закордонах із чужими президентами зустрічатися?

Пан Юрій втішився, що святий у черговий раз не помітив, що він проговорився. Цього разу про заздрість, хоча він сказав то не зовсім випадково, а намагаючись посилити відчуття щирості. А Петрові Васильовичу вже тепер, коли давно проговорився, то було вже все одно.

- Ну, якоюсь мірою. Мені справді деколи хотілося б бути на вашому місці. Ви навіть не уявляєте, які важелі впливу на людей у вас зараз. З тим можна гори перевернути.

- Може і так, але тоді при чому ж тут святість, про яку всі говорять і в яку я часами мало сам не починаю вірити? Або себе вмовляти, щоб вірити. Це маніпуляція, не гірша за інші.

- Чому маніпуляція? Це приклад. Це ведення за собою. Це поводирство! – Пан Юрій намагався бути якомога спокійнішим і “теплішим”.