«Німб», уривок з роману

Андрій Судин

- А як же тоді зі мною і з моїм власним самопочуттям? Або, повіривши, що я святий, я мав би стати фанатом сам себе і зеленіти від люті на ворогів?.. і де ж тоді мала б бути моя святість... або ж я мав би, знаючи, що навколо мене теж всі зовсім не святі, почати робити святих із вас? Ви ж подумайте! Якщо я справді мав би бути святим, то навпаки мав би відмовитися від того всього і піти геть... не орієнтуватися на жодні способи виявлення влади. Нащо то все святому? Як що я мав би бути прикладом, то в іншому...

- В чому?

- Я не знаю, може в доброті і чесності. Самозреченні задля добра і світла. Учительства.. Цим давати приклад. Хоча... який там із мене вчитель?

- Не перебільшуйте. Із того, що ви перерахували, ніщо не придатне до зміни суспільства, й історія це показує. Чесних і добрих навкруги наче і достатньо, але вони чомусь світу не міняють. Керують не вони.

- Так і я ж про це! Якщо вже б хтось і мав на мене дивитися, як на святого, то хоча б за те, що може бути правдою! Зрештою, я ж можу спробувати жити так, щоб хоча б чимось бути схожим на святого... або хоча б спробувати жити і далі, як звичайна нормальна людина. Чому я маю бути обов’язково паяцом у.... ваших руках...

- Ну... паяцом ви не є. Може, спочатку і були, але давно вже то не так.

- Правда?

- Звичайно. Ви тепер багато можете самі. А до того ж чому ви думаєте, що святі – то тільки ті, які сидять у печерах чи по монастирях. Як на мене, то часи таких святих уже минули. Тепер мають значення ті, які можуть змінити хід історії і беруть участь у тій історії. ЇХ місце якраз на площах, серед людей. Час такий настав. І вам просто пощастило стати в цей момент серед людей і провістити їм їхні найважливіші цілі. Я ж був просто вражений вашому останньому виступу на телебачення. Був просто у захопленні від вашої щирості. Я вам скажу навіть більше: може на екрані того і не було видно, але в залі очевидно: ви вже світилися цілий, не тільки ваш німб!

Петро Васильович подивився на чортика і знову замислився, чи йому вірити. Але по всьому було видно, що слова зробили свою справу і бодай на якийсь час пан Юрій ситуацію виправив. От же ж... ще й психологом до йолопів треба працювати! І щастить же ж часами таким ідіотам. Пан Роман навіть не здогадується про такі проблеми. Міг би і платню підвищити. Хоча... правду кажучи, і його вина в тому всьому є, так що зариватися не треба.

 

Х х х

 

Вже ідучи до себе, від втомленого, але заспокоєного Петра Васильовича, думав собі, допиваючи з келиха вино:

«Ми навіть не помічаємо, як часто в житті вважаємо неправильним казати правду. І взагалі не усвідомлюємо, що той, хто мав би завжди казати правду (зрештою, як і мали би вчити то робити кожного з нас від малого – хоча б у сенсі не те що не приховувати якихось гріхів, а бодай завжди бути щирими і відвертими), насправді і виглядає, і визнається нами отим юродивим... Або ж і недорозвиненим. З одного боку ті юродиві виглядають для нас, як святі, а з іншого ми ж не можемо дивитися на них не як на хворих, нездатних змиритися з життям... з тим «даром божим», як би ми мали то вважати...

Ми не тільки дивуємося чужій щирості і простодушності, ми до того ж її і не любимо, боїмося... Ми навіть сповідатися йдемо не до будь-кого, а до того, хто є останнім, хто може (і навіть зобов’язаний) приховати від інших нашу правду. Ми то називаємо тайною сповіді. Хоча насправді – це ніяка не тайна, а те саме приховане «брехання». Гріх і неправда перед іншим перестають бути такими, якщо були висловлені богові.

А у деяких випадках вважаємо говоріння правди навіть бідою, не те, що просто чимось непотрібним. Наприклад, навіть мудрістю називаємо рішення не казати правди. Хоча б у випадках, коли не кажемо правди тим, для кого вона може бути «злом», наприклад, сповіщенням смертельно хворому, який про то не знає, правди про його стан...

Я навіть не буду говорити щодо того, як ми вміємо заплутати навіть пояснення самої правди. Кажемо, що кожен має свою, хоча всередині себе завжди знаємо, що вона одна. І ми прийняли б навіть її, якби всі так поводилися з нами.

Хм... я з тим святим скоро сам святим почну робитися...»

Пан Юрій засміявся і, потішений собою, пішов вкладатися спати.

 

Х х х

 

Сторінки