«Німб», уривок з роману

Якщо ви хочете, щоб вас побачили, треба постійно вискакувати на тому тлі... повертатися несподівано своїм картонним боком і час від часу його перефарбовувати, щоб дивувати інших... Так чи інакше, будуть бачити не вашу суть, а тільки розмальований бік.

Ми не вміємо бачити суті. Ми бачимо поверхню. Такий наш зір...

Ми визначаємо людей, як сильних і слабких, як гарних і потворних, як здорових і калік, як цікавих і нецікавих... А разом з тими ярликами перетворюємо їх на невидимих до пори до часу...

Для того, щоб знайти гриба у лісі, чи ягідку, ми піднімаємо листочки, згинаємося, підлазимо під кущі... А людей не шукаємо.. Адже їх так багато і всі наче на виду... Мабуть, щоб не було забагато, то ми навчилися робити їх невидимками....

“Сильний”, багатий, відчайдушний... наче нам видимі... але одночасно отою своєю ярликовою плоскістю і невидимі... Вони не в динаміці. Ми не спостерігаємо їх у розвитку і зміні.

Ну, от що мені до будь-якого політика чи громадського діяча, письменника чи актора, який вискакує на екрані телевізора, комп’ютерного монітора чи на шпальті газети? Він тільки тим уже плоский, що на плоскому зображений і не має об’єму. Він не мій, він не живе в мені. Він – картинка із якимись ознаками і я бачу його тільки тому, що він вискочив на очі тим своїм боком. Він мені не потрібен навіть на ту хвилинку, що я його бачу.

Але то ті, що у нас все ж присутні в полі зору, як картонки в полі. А що казати про невидимок, які слабкі, небагаті, невідчайдушні, не вискакують якимось боком нам перед очі? Їх нема... ми не бачимо ВЗАГАЛІ...

Святість, яку так ніхто і не зрозумів, полягає не в силі.. і навіть не у тому, що її описали і дали за зразок. Святість у невидимості...

Писав ото здається якийсь норвезький письменник про таких собі нікчем, придатних лише на “переплавляння”, як ґудзики... Тихих рабів німих, невидимих святістю... Правда, він там так не казав. Він чомусь думав, що так погано бути невидимкою.

Хтось міг би визначити особу диявола як спокусника, провокатора, на діях якого можна виявити у людях зло... Чи навпаки добро... Але ж, якщо йти тою ж біблійною аналогією, то можна і в Христі теж побачити провокатора. Того, хто як лакмусовий папірець досі виявляє у людях добро чи зло. Здатність вірити у краще, людяне і домагатися його, жити з ним “блаженно”, і навпаки – цинізм, невіру, несприйняття вищого в людині, вияв отої блаженності і святості, як хворобу, нездалість, якщо не фальшивість. Для “зниженого”, для циніка святе не існує і тим він себе виявляє щодо Христа, вчинок якого не здатен ані зрозуміти, ані оправдати. Куди вже, щоб діяти, як Він, або ж хоча б довіряти іншим, якщо вони діють, як Він.

Невіра у святість, у можливість святості (незважаючи на “людськість” того, хто може бути оцінений як святий) призводить до того, що такий стиль поведінки вимивається зі співіснування. Христос, як і Дон-Кіхот, просто неможливі в такому суспільстві. І суть навіть не у вірі в бога, чи у всі ті історії, які розповідає Біблія. Суть у тому, що людина не вірить у можливість кращого в ній.

Врешті вона не хоче бути кращою. Вона схильна вимагати кращості тільки від інших. Вона навіть здатна поклонятися такій кращості. Але сама себе змінювати не хоче. Вона себе вважає довершеною. Де тільки можна вона називає себе вінцем творіння. З одного боку наче Бога восхваляючи тим, а з іншого ‑ приписуючи собі довершеність, незмінність...

Я не святий, я не можу бути святим, я не маю права бути святим, я не витримаю бути святим, та й узагалі святість, якщо вона насправді є, у тій невидимості добра, яке оточує людей, і яке вони нехтують, поклоняючись зовсім іншому. Видимість святості – це вже роль, це вже розмальована картонка. Навіть не ідол.

Важить тільки світло, якщо воно є. Тоді міняється і об’єм і кут зору, і тоді… світло йде до світла...

Х х х

Петро Васильович втомився і сів на кучерявому м’якому моріжку. Сперся руками на коліна і глянув у блакитне небо між кронами дерев:

Зрештою – а сам я куди іду? Чого мені треба? Я хочу власного поліпшення? Я на нього здатний? Я дуже змінився від того часу, коли був просто клерком? Я можу навчити інших жити краще? Хтось може за моїм прикладом жити краще? І чи багато потрібно мені в цьому житті? Власне... власне, нічого мені не потрібно! Треба тільки знайти, де переночувати, а далі буде видно! Господи, як усе просто!