«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- По-моєму щось розумне. Мала, ти почула?
За сусідній столик почали мостится хлопці. Теж з піску. В порваних джинсах, бутікових майках, нерозходжених сандалях. Ліза їх знала як облуплених. Нікого близько, але всіх вичерпно. Пригощальник теж в чомусь розібрався, щось передбачливо домислив і звівся з наміром…
- Вам щось треба?
Офіціант вже був той і не той. Прилизаний, насторожений.
- Ти знаєш, що. Або здогадайся.
Коли хлопці слухняно пересіли аж у кінець тенту, молодь почула:
- Ви сидіть, а я скупаюся. Помовчіть. Я, на жаль, не вмію. 
Залишені удвох, Ліза й Данило справді помовкли. Дива трапляються. Чому з ними, а не з кимось? Дядечко – не дивак. Ліза, правду кажучи, давно б його відшила. Або втікла  до близнят. А Данило нікуди не втікав би. І не втече. Він нарешті згадав, ким був їхній пригощувач. Радник чи прес-секретар Президента. Чи помічник. Не того, що є, а того, що здимів. Як здиміє все. То чому б не роздивитися. Як дотліває напозір нетлінне. Не в житті, а при ньому. 
Киш! Ліза нагнала голуба з огорожі, по той бік якої купчилося їх кілька. Біля клаптика батона.
Будьбито сама не така. 
Сама – так. А з ним,  – вона глянула на замисленого Данила,  – ще подивимося. Є час.