«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Все! – Богумил на очах робився дедалі впевненішим. – Даниле, звільняйтеся, і до нас. А ми – пішли. Зараз подивлюся, куди. Ось  –  дудлити пиво.
- Хто вам порадив саме дудлити?
- А вам що до того? Ви ж теж щось дудлите…
На пояснення Борисові Васильовичу, з ким він розмовляв, вистачило двох слів:
- Місцеві йоги.
Протвережений вітерцем і чайчиними зойками Борис Васильович дуже й дуже довго вивчав поламану шерегу прибульців, а коли вивчив – кинув:
- Накурені. Тебе це з ними об’єднує, чи щось інше?
- Не знаю. Отой з борідкою якийсь багач. Я казав… Чи не казав? Я електрик. В кооперативі. Тут,  –  Данило повернув рукам виделку, –  через дорогу.
Вибраний кусок нічогенького загалом шашлика був змочений  приправою, потім слиною і проковтнутий майже не прожованим.
- Та ти що!
- Що що?
- Нічого… Може замовити ще?
- Мала, як ти?  
Діти. Що той, що та.
- Я не проти. Для тебе. В мене є шоколадка.
- Викинь! Чи сховай. – Повернутий в призабуту бідність ряжений (він сам себе ранком так назвав) власник украденого в життя дня знову зосередився на перехожих… Ні – то зайве… Адресувалося це думці про квартиру з усім, що людині треба й не треба. І – без нікого. Посмакую цим сам. – Біжи вибери морозиво. Замов, якщо хочеш, торт. І всім по каві. А ми поговоримо.
На виставу з розпихуванням чоловічих очей Лізиними сідницями вони не дивилися. Побачили тільки увертюру – вивернуті шиї і голови столика по той бік входу до ресторану. Хай заздрять.
- Кажеш, електрик… Може. справді хай принесуть іще?
- Ні, дякую.  В себе в підвалі я першого не варю. А тут така мисяра.
- А чому в підвалі? Ти не киянин?
- Хмельницький.
- Звідки?
- Ямпіль.
Гарно. Сидіти без кодла. Бачити самого себе. Ще того, з Вінничини. Борис Васильович повернувся в прадавнього себе і знову звідти утік. Після зчерку по плечах Лізиного живота.
- Замовила?
- Замовила. А чого вони такі налякані?
- Ніг твоїх полякалися. Ти їх трохи ховай… Не зважай,  то я так… Даниле, я дам тобі свою візитку.  Ти ж з вищою освітою?
- Двома. Політех і економіка.
Ліза страшенно почервоніла. Але не сказала чому. Навіть собі.
- Я розрахуюся і звідси втікаю. Бери і не читай. Встигнеш… 
Ще годину тому комікуватий дядечко перетворився на вищого навіть за Данила  чоловіка з кортів. Чи з яхти. Чи з гольф-клубу. Без клюшки, але он з якою торбою. Здачу з тисячі гривнів він перерахував, трохи подумав і запхав її в портмоне, звідки вийняв ще одну п’ятисотку.