«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Читав він мало, нерозбірливо і зухвало. Не має авторитетів і серед політиків. Того й судить про все і всіх, скажемо так, свіжо. Президент – брехло, голова кооперативу – мішок злежалого клоччя. Яким те клоччя є насправді, Євгенія не бачила. А Голову бачила. На пляжі. Шия од засмаги аж чорна. А живіт як накладене скрутень на скрутень тісто. Шия теж в зморшках. Зате лице як… Господи, що це зі мною? Їхнього теоретика теж позаочі кличуть Срака. Тпху!!! Вже як скочить щось на язик, плюй не плюй…
Досить! Євгенія плюнула на пучки і перегорнула кілька сторінок нотного ґросбуха, потім ще кілька, ще… Prelude in E-moll “Largo”  Op. 28. Давненько не чули. Хто – вона тільки здогадується. Чортівня – само собою: над кожною людиною кружляють або сновигають у вигляді непроявлених або проявлених мушок  охоронці. Від вітального всілякого посліду. Ти сильна… Можна інакше – ти талановита, закипаєш не раз на місяць, а постійно, емоційно температуриш, кипиш – і їх, як над вуликом бджіл. Данило сміявся: «Над вуликом трутні. Бджоли  – в роботі». Хай так – трутні. Збив мене з думки… Чортівня…  Не чортівня, а щось майже живе. Часом навіть зітхає. Не легенями, а як ото перед дощем над Дніпром – всім піднебессям. Краще – всім Космосом… 
 Хтось перебирає словами… Слухаючи таку нікчему… Замість не злізати з нарощеного папками крісла не злізала з диригента. Вже оно народного. Потім мстилася. Шушері. А диригента наганяла. Поки не нагнала. 
Я не піаністка – це очевидно. Але ж слухають. Коли жменьку вивченого-перевивченого згадую.  Разом з консою, її духом, марнославством, спалахами чужої ґеніальності. І моїм перенавчанням. З читання нот на читання життя. Як музики.
Напевне, цим моє виконавство і приваблює: коли граю – думаю. Не партитурно. Шопен писав, помираючи. Цей прелюд теж – без ані ознак форсажу, з дослуханнями до міжнотної тиші. Хоч тиша в ньому звучить теж. 
Євгенія поволі, не зазираючи в ноти, заповзялася означувати  найлюбіше – скапування  в акордні згущення  крапелин ще не зачатої, вже зачатої і майже народженої мелодії. Жалю. За чим?.. Це запитання  увиразниться пізніше…. А ось і воно. Настійливе, не розпачне, щодалі чіткіше огранюване і… безвідповідно згасле… 
Божевілля! Мене справді хтось слухає! Коли траплялося сидіти на сцені, зала так само переповнювалася і тріскалася. З виходом на  втягувану,  як небо, безкінечність. Втягувану оплесками. І ними ж убивану. Тих хвилин над землею, без землі і без себе самої було дрібка. Більше їх дарує письмо. Зараз клавішне… 
Он воно що – фахові вона не зрадила. Бо тексти теж виконує. Чому ж раніше так не думалося? Література не безадресна – це само собою, але й з нею наодинці аж надто далеко від реальності не втечеш. Надто від реальності власного безсилля, власної нездатності написати те, що в собі відчула, почула і не обов’язково оргаїстично запліднила. Ніцшеве «Народження трагедії з духа  музики» колись давно їй пояснило: музика всеприсутня. Правда, сам Ніцше як не творець, а інтерпретатор, предмету своєї з читачем розмови приписував аж надто багато, вважаючи (вона цьому неофітськи  колись повірила і навіть залишила це волюнтаристське припущення в пам’яті) що «сама музика у повній своїй необмеженості не має потреби в образові і розумінні, а лише терпить їх поруч з собою». Чому ж – без Шопена Шопена не існувало і не існує.  Шопена, звісно, композитора, який щойно програний прелюд народив, а не вихопив з чогось поруч… Там само  вона вичитала ще одну колись  любу й кусючу нісенітницю: «Поезія лірика не може виказати нічого такого, що з безмежною всезагальністю і охопом не було б вже закладено в тій музиці, яка примусила поета до образної мови».
Ще й як може. Аж надто тривких стосунків з колегами-літераторами вона не виносить. Самопародійні нарцисоїди, п’янь і рвань, латентні імпотенти. Про філармонію згадують тільки про свято. І загалом, недаремно: віршами вони, як сухотники, викашлюють, вихаркують, або й вибльовують не кларнетовані співзвуччя, а муку. Не всі, але й поетами є не всі віршувальники. Яку муку? А хоча б і любовну. Не до Ксені чи – бр-р-р –  Сніжани, а до муки… Моя проза… Нагадаю – проза музикантші – не діонісійська. Данило-Діоніс – то гарно, вірно, але для дівчат. І для решти дівчачості в мені. Я пробую акордувати не відголоси життя, а саме життя. В образах і образами нуртуючих в ньому смислів. Компоновка тих смислів, їхня змістопросодія не поруч з моїм комп’ютером, а частка цього комп’ютера. Данило з електроніки кепкує, але в мене про це мовчить…