«Полювання на тура»

 

      Весна остаточно вступила у свої права, перемігши затяжні зимові будні. Уся природа , ніби вітаючи початок нового життєвого кола , убиралася у  свіжі соковиті барви. Світлана раділа кожному дню, стрічала сонце з посмішкою  і передчуттям чогось прекрасного. 

      Сашко так і не наважився розповісти дружині про дивовижну пригоду , що сталася з ним кілька тижнів тому на подвір’ї ЧАЕС. Та й зрештою, він і сам сумнівався , чи було то правдою, а чи може, йому просто привидівся Ведушчин візит. Поміркувавши якийсь час, чоловік кінець-кінцем вирішив не думати про ту дивовижну розмову, списавши усе на тотальну втому. Відтоді, як його перевели оператором 4 енергоблоку , товариш Княжук суцільно поринув у роботу. Здавалося, ніби він прагнув завдяки напруженій праці забути усе, що сталося з ним протягом тієї весни. Усе частіше він виходив у нічні зміни, довше лишався на посту, наче боявся  бути насамоті зі своїми думками і почуттями. На щастя, дружина не помічала нічого недоброго, усіляко підримуючи Сашка у його трудовому подвизі. Одна лишень маленька Ксюнька сумувала за татком, усе частіше засинаючи так і не діждавшись його з роботи.

      Ось і того вечора малеча вже майже заснула, коли це раптово рипнули зовнішні двері і у передпокої почулися тихі кроки.

      - Мамусю, то татко? – спитала дівчинка з просоння.

Уже за мить маленькі босі ноженята радісно дріботіли у передпокої:

      - Таточко! Татусю! Татко!

      - Ксюнько! Сонечко моє, чого ти досі не спиш?

      Олександр притискав до грудей маленьке руде лисеня. У такі хвилини навіть втома відступала і душу охоплювала якась майже небесна дзвінка радість.

      - Лисенятко скучило за своїм таточком! -  

       - Моя маленька! Татко теж сумував за Ксюнькою і за мамою.

      Світлана стояла у дверях , милуючись чоловіком. Як він змарнів! Як виснажився на своїй улюбленій ЧАЕС! Але, дружина знала  достеменно, саме праця та  її кохання тримали його  тієї

весни.

      А за кілька годин, глибокої передтравневої ночі, у квартирі Княжуків пролунав несподіваний телефонний дзвінок. Сашко миттю підхопив слухавку, ніби і не спав. Кілька незрозумілих фраз і коротке чоловікове «Чекайте! Виїжджаю!». За мить клацнув замок і  у під’їзді залунали квапливі кроки. Сашко думав, що дружина спить, не схотів тривожити.

      Ще ніколи він не мчав  своєю «Волгою» на такій скаженій швидкості! Олександр поспішав. Там, на ЧАЕС, відбувалося щось недобре, щось,  що він, атомник-професіонал передбачував  ще на початку цієї шаленої весни, щось, про що намагалася його попередити дивакувата Ведушка з чорнобильського лісу. Княжук уперто  відмахувався від нього, не хотів вірити, що таке можливе, але воно насувало на Прип’ять, на  Чаес, на цілий світ. І він, Олександр Княжук мав  зупинити те страшне, що ось-ось прагнуло статися. Мав зупинити будь-що! Хай навіть ціною свого власного життя. Так він вирішив уже давно, як тільки відчув, що воно може статися. Вирішив, бо завжди пам’ятав: за його плечима стоять люди – цілий багатотисячний колектив ЧАЕС, його  кохана дружина і маленьке руде лисенятко, його народ.

Шлях до Чаес видався йому однією миттю, коротким спалахом, подібним до  блискавиці. Одна лише мить – а виявляється промайнуло усе життя, яскраве, захоплююче, повноводе. За  цей надкороткий проміжок часу він стиг пізнати найрізноманітніші почуття:  синівську любов, кохання до жінки єдиної у світі, радість батьківства, а головне – почуття перемоги як професіонала, трударя, закоханого у свою працю, майстра, який досяг вершини своєї справи.  Він любив це життя, насолоджувався ним, незважаючи на злети і падіння, на батьківську зраду и  приниження. Він хотів жити. О як же він хотів жити тієї передтравневої ночі!..

      Ось і ЧАЕС. Олександр  з легкістю подолав прохідну, нашвидку привітавшись зі знайомим охоронцем.

      - Олександре Григоровичу, як добре , що Ви приїхали! – вигукнув той  з полегкістью. – Там на четвертому енергоблоці…

       - Я в курсі, - кивнув атомник. – якщо щось станеться, одразу викликайте пожежників.

       - Як це? – отетерів охоронець.

       - Дзвоніть 01. Зрозуміло? Одразу ж!

       - Так а що?..

      Олександр уже не чув його. Як колись у дитинстві, ще маленьким хлоп’ям він чимдуж гнав через шкільне подвір’я  на допомогу своїм товаришам у їхніх дитячих баталіях, так само і тепер він пролетів станційне подвір’я і рішучо рвонувши важкі сталеві двері, увірвався до приміщення 4 енергоблоку.

      ЧАЕС ніби чекала на нього, свого приборкувача, свого майстра и  вірного джуру. Вона  зраділо випустила йому назустріч своїх найкращих  побратимів, яскравих і пристрасних, вітаючи Олександра  потужною музикою просто з глибин  її реактора, музикою, яку можуть почути тільки обрані і лише один раз. Східці здригнулися у нього під ногами.  Гаряча хвиля підхопила Княжука, переносячи його у вічність...    

 

 

      Світлана лежала у  ліжку самотня, тривожно дослухаючись до  весняної ночі. Тоді уперше щось важке  повернулося їй у душі. Невзмозі лежати, розуміючи, що вже не засне до ранку, доки не повернеться її сашко,  молода жінка підвелася з лішка. Підійшовши до вікна , вона  відхилила  важку широку шибку і вдихнула ніч. Зазвичай її це заспокоювало, але не цього разу. Якась тривога усе більше розросталася усередені, ніби ніч заповзла до Світланиної душі, важка, густа, незборима. Аж раптом щось сталося...

      Кілька хвилин  Світлана  спантеличено дивилася у ніч, намагаючиьс  збагнути, що там відбувається. З їхнього високого вікна добре було видно чорнобильський ліс и  саму ЧАЕС. І Саме там, над спорудами атомної станції відбувалося щось неймовірне.  Спочатку жінка побачила , як велика чорна хмарища піднімається від  даху  станції. Згодом хмару ніби блискавицями прорізали яскраві спалахи. Дивно, але небо було зоряне. Звідки узятися грозі, та ще й у квітні? Несподівано яскраве сяйво залило небосхил, наче хтось невидимий заполонив ніч шаленим феєрверком. Яка краса!  Світлана ніколи до того не бачила нічого подібного! Тієї ж миті страшна думка прорізала її мозок: Сашко! Її Сашко зараз там, на ЧАЕС!

      Як була у довгій нічній сорочці і капцях вона вискочила надвір. Світлана не пам’ятала, як вибігла с квартири, спустилася сходами. Якась невидима страшна сила гнала її до станції, а у голові, що аж лопалася, пульсувала одна-єдина думка: Сашко, як там її Сашко? Не відчуваючи нічної прохолоди, ані втоми , наполохана і розгублена Світлана бігла  наосліп , керуючись якимось гострим звірячим чуттям. А повз неї кудись летіли пожежні авта, гуділи  моторошними сиренами, роздираючи ніч, карети «Швидкої». Жінка незважала, бігла просто  під колеса машин, ніби не чула і не бачила нічого довкола.

      Вона отямилася тільки перед  турнікетом прохідної. Засапана , із скуйовдженим рудим волоссям і смертельно бліда.

      - Ви куди? – вистрілив у неї  нервовий різкий голос охоронця. – Туди не можна!

       - Там мій чоловік! Там Сашко! – зайшлася жінка в істериці.

       - Кажу ж Вам: туди не можна! Не пускають.

       - Але ж там мій чоловік!

      Світлана благально простягла руки, ніби прагнула у такий спосіб доторкнутися до коханого .

      - Товариш женщіна, Вам же сказано… - голос охоронця зірвався на вереск.

      Чергова карета «Швидкої» відволікла сумлінного вартового. Він подався відкривати ворота, тим часом Світлана змогла  пробратися на територію ЧАЕС.

      На подвір’ї митушилося безліч люду: пожежники, працівники станції , санітари, лікарі.  Як же їй у цьому натовпі знайти чоловіка? Найбільше люду  вовтузилося довкола одниєї «Швидкої».  Мимоволі жінка потяглася туди. На землі біля авта  стояли ноші , а на них… Світлана не побачила, вона відчула його – свого Сашка! Там, на ношах, обгорілий до невпізнаваності був він! Він! Більше нікому.. ЇЇ Сашко!.. Тієї миті на світ навалилася важуча смертельна тиша, не стало звуків. Взагалі, не стало світу. Він увесь перетворився на маленькі  скривавлені ноші, де, не ворушачись , лежав її Сашко. Світлана не чула навіть власного крику. Наче у якомусь пекельному кошмарі вона розтулювала вуста, але слів не було. Які слова , коли на світ навалюється смертельна тиша?

      - Світлано! Світлано!

Хтось боляче тряс її за плечі:

      - Світлано, отямся! Це я – Ганна, чуєшь?

     І ніби підтверджуючи свої слова  висока жінка у білому медичному халаті  дзвінко ляснула давню подругу по щоці. Той ляпас, як детонатор , вирвав Світлану з лабетів тиші. Вона почула знайомий грудний голос, почула шум довкола і власний нелюдський стогін.

      - Нарешті  - озвалася, - з полегкістю зітхнула Ганна.

      Вона міцно схопила майже знесилену подругу і  рішуче відтягла її від «Швидкої».

      - Тобі тут не можна.

       - Там мій Сашко! – стогнала Світлана.

       - Не думай про чоловіка, - сказала суворо  медсестра. – Тобі слід думати про дитину. На якому ти терміні?

       - Ганно! Там же Сашко!

      І Світлана раптом завила по-звірячому моторошно, як кілька років перед тим  ридала  її подруга, оплакуючи свого Тура.

      Зненацька вона відчула своє тіло. Воно озвалося до Світлани гострим болем. Враз щось гаряче побігло по голим ногам.

      - У тебе відійшли води, - сказала Ганна.

       - Що ж робити? – злякалася Світлана.

      Уперше за кілька останніх годин вона згадала про дитину, що носила під серцем.

      - Тут небезпечно. Тобі не можна тут лишатися. Мерщій до Ведушки! Звідси недалеко. Там і народиш.

       - Але ж…

       - Мерщій! – прикрикнула на подругу Ганна.

        - Але ж у мене вдома ще Ксюнька! – Світлана плакала, як маленьке дівча.

      Певно, так зараз плакала у порожній квартирі її трирічна донечка.

      - Кажи адресу. Я догляну за твоєю Ксюнькою, - рішуче озвалася подруга.. 

      І знову ніч і шалений марафон через чорнобильський ліс. З останніх сил Світлана  квапилася до рятівної хатинки на березі Прип‘яті. Босі ноги важко боліли, тіло усе частіше корчилося від передпологових судом. Жінка плакала і кричала, тужачи за  коханим, якого лишила обгорілим на станційному подвір’ї, над своїм молодим  нещасним життям, але найбільше за все вона плакала за дитям, яке ось-ось мало з'явитися на світ , що так безжально лишив його сиротою. Важке їдуче повітря застрявало у неї в легенях, і Світлана змушена була ковтати його пекучими згустками. Гортань і легені пекло , як від  розпеченого піску. Ноги майже не слухалися, а  жадана хатинка усе не з’являлася. Раптом жінці здалося, чиїсь невидимі руки підхопили її і рвучко понесли уперед. Безліч чиїхось  блискучих очей дивилися на неї крізь задушливу темряву співчутливо і жалісно. Чорнобильський ліс приймав  матір з майбутнім дитям, ховаючи їх від несправедливості і жорстокості людського світу. Він теж задихався тієї пекельної ночі, прощався з багатьма своїми мешканцями, але щосили прагнув зберегти нове життя, що мало надійти.

      І сталося! Нарешті чагарники розступилися і Світлана опинилася перед Ведушчиною хатинкою. Відчинивши  двері, вона важко упала на поріг.      

 

 

      Весняного сонячного дня  висока русява жінка з двома дітками  підійшла до  одного з великих незграбних автобусів, що  розповзлися тоді широкими проспектами і затишними вуличками Прип’яті. Скрізь  на подвір’ях і тротуарах метушилися  спантеличені люди. Хлопчик років семи  уважно дивився на матір розумними карими очима. Він нічого не питав, не плакав, а лише слухняно тупцяв за  матір’ю, міцно тримаючи її за руку. А от з руденькою дівчинкою була суцільна біда! Малеча усю дорогу схлипувала і гукала маму. Жінка мовчала. Очевидячки їй було ніколи втішати  дівча, адже  дорослих зазвичай тривожать  більш важливі питання.

      В автобусі, до якого підішла невесела компанія , уже сиділо кілька малюків. Вони зачудовано виглядали з великих квадратних вікон, намагаючись серед натовпу розгледіти  своїх батьків, або бодай когось знайомого.

      - Ви Ганна Тур? – діловито спитала  літня, але досить жвава жінка, що стояла біля дверей автобуса.

       - Так, - кивнула мати.

       - Що , теж лишаєтеся у Прип’яті?

Жінка недовірливо поглянула на Ганну крізь  товсті окуляри.

      - Лишаюся. Я медик, - пояснила  товариш Тур.

       - Ясно, - сухо кивнула  перевіряюча, і схилившись над стосом паперів у руках , зауважила: - За документами у Вас один син.

       - Все вірно. Цю маленьку дівчинку звуть  Ксенія Олександрівна Перелесник. ЇЇ батьки були на ЧАЕС у ніч аварії.

       - Ага. Значить – постраждали або загинули. Так і напишемо.

      Перевіряюча звідкись видобула  авторучку і почала щось записувати  у свої папери. Ганна уважно спостерігала за нею.

      - А ще напишіть, що дівчинку обов’язково заберуть у Києві, - сказала вона похапцем. – Чуєте, її обов’язково заберуть родичі?

       - Ясно, - сухо озвалася  відповідальна перевіряюча. – А щодо Вашого сина?

       - Я теж заберу його за кілька днів. Обов’язково заберу!

       - Ага. Заберете.

      Сумлінна працівниця знову почала шкребти у своїх паперах. А потім мимохідь кинула Ганні:

      - Садіть дітей. Але в автобусі не затримуйтеся. Ясно?

      Товариш Тур мовчки  кивнула. Тоді сумлінна і відповідальна медсестра навіть і не здогадувалася, що  бачить свого сина в останнє. Завівши дітей до автобуса, Ганна поцілувала малого у круте чоло:

      - Максиме, ти пам’ятаєшь, що обіцяв мені? – спитала вона лагідно.

      - Так, мамо, - озвався семирічний Максим. – Я не плакатиму і чекатиму, доки ти забереш мене.

      - Молодець! – похвалила його мати. - Як тільки у Прип’яті усе налагодиться, я приїду за тобою, Домовилися?

      Хлопчик кивнув. Він не розумів, чому має їхати кудись з цією маленькою руденькою  рюмсою, чому його мама не може поїхати з ними, і що взагалі відбувається? Одне Максим знав достеменно: він дав слово не плакати, і має дотриматися його будь-що!

      Поступово автобус наповнювався дітьми. Когось проводжали батьки, які, як і Ганна, вирішили , що мають лишитися у Прип’яті, інших відправляли до Києва діловиті перевіряючі і відповідальні. Скоро набитий під зав’язку автобус рушив, лишаючи позаду схвильований людський натовп.

      Ганна стояла серед інших проводжаючих і щосили махала синові, який прилип до товстого автобусного скла. Малий тужливо дивився на матір, уперто намагаючись не плакати. Як же він був схожий тієї миті на свого батька! Такий же зосереджений, мовчазний, з глибокими карими очима і неслухняним темно-каштановим чубом. Тоді чи невперше матері пригадалися слова чорнобильської Ведушки: « Бережи сина, Ганзю». Морозом сипнуло поза шкірою. А чи правильно вона вчинила, відправивши Максима до столиці зовсім самого? Їй раптом захотілося наздогнати автобус і, схопивши сина, міцно притиснути його до грудей. Навіщо ж вона  вирішила лишитися у Прип’яті? Невже Ганна – єдина у місті медсестра? Невже ніхто,  окрім неї, не зможе поставити крапельниці численним постраждалим на ЧАЕС?  Зненацька важка слабкість охопила усе її тіло, ніби жінка провалилася  у крижану ополонку. Обважнілі руки безсило повисли, у голові запаморочилося. Ганна відчула, як їй з носа побігла тепла цівка крові..