«Полювання на тура»

      Маленька присадкувата хатинка причаїлася на краю плавнів у смарагдових заростях верболозу. Одразу непомітна, вона скидалася на сіреньку качечку, що ховається у своєму гніздечку, будь-якої миті готова випурхнути назовні. Ймовірно, колись хатинка мостилася прямо над водою, проте нині тиха заводь  заросла лататтям, а берег розширився і від води аж до порога густо заріс свіжо зеленою осокою та очеретом. Прип’ятські плавні зазирали просто у низенькі віконця, приколисуючи хатинку своїм спокоєм та затишком, солодко пахли, наливаючи і без того густе повітря запаморочливим духом лісових нетрів.

       Ксана на повні груди вдихала той неповторний аромат, жадібно всотуючи його кожною клітинкою молодого тіла. Їй, чомусь, здавалося, що колись, далеко-далеко у минулому, вона вже чула цей дух чорнобильського лісу, бродила його заплутаними непомітними чужому оку стежками, пила солодку каламутну прип’ятську воду. Невідомо звідки, але дівчина знала: колись вона була щасливою тут, у затишній хатинці на краю прип’ятських плавнів. Вона не пам’ятала, хто був з нею тоді, достеменно не знала, коли і як те трапилося, але гостро відчувала: вона тут не гостя, вона повертається до чорнобильського лісу, як до рідної домівки.

      Тим часом мавка, що супроводжувала Ксану, спинилася біля низеньких дверей і тихенько постукала. За мить на порозі з’явилася сивокоса Ведушка у довгій полотняній сорочці.

      - Я привела її, хранителько, - шанобливо звітувала лісова мешканка.

      - Гаразд, Мавко, дякую тобі, - посміхнулася господиня і, звернувшись до дівчини, сказала: - Вітаю тебе, дитинко, спасибі, що прийшла. Ми чекали на тебе.                                 

      ЇЇ лагідні сіро-блакитні очі всміхнулися Ксані, і тій здалося, що вона була знайома з цією загадковою жінкою ще задовго до їхнього побачення у міському парку. Вона ледь не сказала про те хранительці надприп’ятських лісів, але вчасно оговталася і тільки стримано зауважила:

      - У Вас тут затишно.

       - Егеж, я теж люблю цю місцину, - погодилася Ведушка. – Це моя рідна домівка. Я тут народилася, зросла і живу донині. До речі, твоя мама теж любила бувати у цих плавнях.

       - Ви знали мою Маму? – стрепенулася Ксана.

       - Знала, - сумно всміхнулася нова знайома, і Ксані раптом здалося, ніби її опуклі променисті очі налилися слізьми. – Світланка часто приходила сюди. Кілька разів навіть приводила і тебе, ще зовсім маленьку, таку кумедну і довірливу.

      Жінка замовкла, мабуть, пригадуючи щось. Вона зажурено поглянула у плавні, де бавився легенький липневий вітерець. Від його лоскітливих доторків весело шелестів темно-зелений очерет, хилитаючи оксамитовими голівками.   

      - Прошу, Ведушко, розкажіть мені про маму, - нарешті наважилася заговорити гостя. – Я її майже не пам’ятаю. Якою вона була?  

      Хранителька  оговталася, виринувши із спогадів, що, очевидно, ятрили її старечу душу. 

      - Я завжди пам’ятатиму Світланку щасливою і усміхненою. Хоча їй випала непроста доля, але вона любила життя. Любила і вас із батьком. А ще оте дитя, якому судилося побачити світ у ті жахливі дні смерті і сліз. Я гадала, що то був кінець, що ніколи вже не буде завтра. Та на щастя, навіть хранителька Прип’яті іноді помиляється. Коли Квітка народилася, коли вона поглянула на сиве сонце своїми зеленавими очима, я збагнула: світ житиме. Він вже не дихатиме на повні груди, як до того, вже не буде таким довірливим і осонценим, але житиме, тримаючи у своєму тілі тисячолітню людську отруту...

       - А мама! Як же вона? – розпачливо скрикнула Ксана.

       - Вона померла того ж дня, коли народилася твоя сестра Квітка.             

      Ксана ошелешено поглянула на співбесідницю. Яке дивне відчуття радості і туги водночас! То виходить, у неї є сестра?  За одну блискавичну мить вона втратила і знайшла рідних людей. То де ж вона? Дев вона – Квітка? Дівчина благально простягла руки до хранительки надприп’ятського лісу:

      - Відведіть мене до моєї сестри, - прошепотіла самими губами.    

      Ведушка пильно поглянула на гостю, ніби хотіла зазернути їй у душу:

      - Квітка тут, - озвалася, трохи помовчавши – Але, перш ніж ви стрінетеся, ти маєш дізнатися: вона не така, як усі. Вона інша. Навряд чи тобі вдасться поговорити з нею. Та можливо, вона почує тебе. Звісно, якщо захоче.

       - Що Ви маєте на увазі? – стривожилася Ксана.

       - Не хвилюйся. Ти сама зараз усе побачиш. Ходімо.

      З цими словами Ведушка відхилила приземкуваті дверцята і, узявши гостю за руку, повела її до хати...

      Хатинка дихнула на дівчину гіркувато-хмільним духом лісового зілля, від якого Ксані аж запаморочилося у голові.  Переступивши через поріг, гостя на якусь мить заклякла, намагаючись призвичаїтися до м’якого присмерку, що панував усередині. Обережно випроставшись, аби не зачепити сволок,  вона почала роззиратися навкруги. Довгий стіл під стіною між двома віконцями, завішаними вишиваними рушниками, збоку  месник.  Пузата піч ніби дрімала, примостившись у дальньому кутку. На печі таємничо поблискував казан з якимось варивом, що пахкотіло на всю хату. А скрізь по закутках і навіть на стелі стовбурчилися пучки усілякого різнотрав’я та квітів. Раптом у сутінках щось заворушилося, і у запічку Ксана помітила якусь істоту. Щоб було видніше, господиня зняла з вікна рушник, і яскравий сонячний зайчик зазирнув до хати. Тоді гостя побачила невеличке, довгокосе, як мавка, дівча, що сиділо на підлозі, притулившись до ще теплої печі і старанно в’язало у пучки кострубате зілля. Ксана несміливо підступила ближче, з цікавістю приглядаючись до робітниці. Тмяне мідно-руде волосся ніби аж обпікало очі, різко контрастуючи з блідою шкірою дівчини. Здавалося, вона не чула того, що відбувалося навкруги , - місно чстиснувши тонкі вуста, терпляче в’язала пучок за пучком.

      - Це її улюблена справа, - пояснила Ведушка і, схилившись над дівчам, тихо погукала: - Квітко, почуй мене.

      Здригнувшись від несподіванки, Квітка ніби оговталася: облишила в’язання і підняла голову.

      - Поглянь, кого я привела, - провадила далі хранителька Прип’яті. – Це Ксана. Твоя сестра. Квітко, пам’ятаєш, я говорила тобі про неї?    

      Серйозна, насуплена Квітка пильно поглянула на гостю. Від колючого погляду холодних зелених очей Ксані аж морозом сипнуло поза спиною. Розгублена таким прийомом, дівчина знітилася і навіть трохи відступила назад. 

      - Вона завжди так сприймає незнайомців, - зауважила господиня. – Квітка не любить гостей. Воно й не дивно: усе її життя – чорнобильський ліс та зеленава річка Прип’ять. Вона майже не виходить з нашої хатинки. Хіба іноді я винесу її погрітися на сонечку. Бач, змалку Квітка не володає ніжками і німує.

       - Вона і справді Інша, - промовила Ксана, задумливо придивляючись до сестри.        

      Маленька сухенька, колюча і водночас тендітна, наче молоденька акація,  мешканка лісової хатинки вразила гостю своїми очима. Зелені великі, ніби дві планети, вони гостро дивилися просто у душу, наче Квітка – свідомо чи ні – прагнула прочитати усі Ксанині думки і почуття. Ошелешена і розгублена, Ксана втомлено присіла на лавку край столу. Гостинна Ведушка сквапно поставила перед гостею дзбан запашного напою:

      - Пригощайся. Це надприп’ятське зілля – найкращий напій для спокою і відпочинку. А щодо Квітки – не сумуй. Це не проста дитина – це чорнобильський ліс. Страшна біда і людське недбальство понівичили його, а він, бач, - живе! Коли сталася аварія на станції, ліс задихнувся у важкому диму, ніби туман стояв довкола. Саме тоді крізь отой дим і туман до мене і прибилася твоя мати, напівпритомна, ледь жива. А потім мені здавалося, що померли усі: Світланка і дитина, і ліс, і я, і навіть древня Прип’ять, - Ведушка гірко зітхнула і присіла поряд з дівчиною. – Відтоді ліс потроху оговтується, але дуже повільно. А тут нова біда: столичні браконьєри внадилися вирубувати здорові дерева, а то ще, буває, і влаштують лови чи то на вовка, чи на лисицю, чи на кабана. Ото ми з лісовою челяддю порадилися і вирішили, що не впоратися нам самим з тією браконьєрською навалою. Надумали шукати помічників серед людей. Саме тому я і прийшла до тебе у київському парку. Знаю, що ти, як і твоя мати, любиш природу, піклуєшся про неї. То що, Ксанко, поможеш захистити чорнобильський ліс?

      Дівчина приголомшено дивилася на сивокосу хранительку Прип’яті. Який дивовижний день! Усього лишень за кілька годин з нею сталося стільки пригод: спочатку Максим, потім «Рудий Ліс», а тепер ось Квітка, Ведушка і уся ця дивна розмова! Невже цне не сон? Невже це справді її реальне життя? Ксана поворухнулася, ніби випробовуючи своє тіло, їй раптом захотілося скочити з лавки і голосно-голосно закричати на увесь ліс. Що за маячня! Як вона, нікому невідома київська студентка може урятувати чорнобильські ліси? Це мабуть, чийсь невдали жарт... Просто хтось її вирішив розіграти. Цікаво, хто? Дівчина вже майже сама повірила в ідею з розіграшем, але зненацька її очі стрілися из зеленими Квітчиними. Все ясно. Ніякий це не жарт і не розіграш, і їй, Ксані треба прийняти якесь рішення, бо чорнобильський ліс, і Припять, і занедбані висотки, і недовірлива мавка, і навіть сама Ведушка – усі зараз пильно дивляться на неї двома зеленими планетами.

     -  Що я повинна робити? – тихо спитала Ксана чужим голосом...     

         Вони говорили довго і гаряче: про чорнобильський ліс, Прип’ять, про те, як непросто лісовій челяді опиратися навалі браконьєрів, зальотних несподіваних і, так би мовити, своїх, таких, що ошиваються тут ще від часів аварії на ЧАЕС. Ведушка розповіла Ксані про те, як недолугі рятувальники намагалися поховати Рудий ліс, про вирубку молодих сосенок на віддалених ділянках лісу, куди не дістався смертоносний смог, про полювання досхочу на чорнобильську звірину і навіть про те, що цієї весни десь у нетрях надприп’ятського лісу несподівано затрубили дикі тури.

      - Хіба таке можливо? – аж підскочила здивована дівчина.

       - У природи все можливо, - загадково посміхнулася  хранителька Прип’яті. –Природа ж бо мудра. Вона здатна відновлюватися  і відроджувати втрачене. Це люди приходять у світ, аби руйнувати і паплюжити його, а інші живі створіння прагнуть лише одного – продовження життя. Свого часу турів витіснили з чорнобильських лісів частими ловами та вирубкою лісових хащів, але тепер ліс потроху розростається, лісові мешканці обживають залишені людьми села. Ось і дикі тури вирішили повернутися додому. Щоправда їх ще зовсім мало: усього кілька голів. Та якщо не тривожити цих велетів бодай пару десятиліть, їх ставатиме дедалі більше. На щастя, більшість людей усе ще бояться зловісної чорнобильської зони, оминають її  десятою дорогою. У нас тут на цілі кілометри панує  затишна тиша, не чути ревіння машин та людського галасу, спокій стривожують лишень відчайдушні шукачі легкої наживи та нечасті туристи. Але і це втручання може наполохати турів, завадити їхньому поверненню на батьківщину. А найбільше боюся я, Ксанко, що київські можновладці охочі до полювання, довідавшись про турів, влаштують на них лови. Бо ж усім відомо: уполювати тура – то значить, довести свою княжу приналежність та гідність. Адже лише князі мали право ловити турів у надприп’ятських лісах. Ось тому-то ми із лісовою челяддю і вирішили звернутися до тебе за допомогою. Ти дівчина кмітлива, а головне – любиш природу і піклуєшся про неї. Допоможи нам урятувати чорнобильських турів. Порадь, як завадити браконьєрству у наших лісах?

      Оце так питання! Ошелешена Ксана розгублено поглянула на сивокосу Ведушку. Як би ж вона тільки знала відповідь! Якби могла зупинити руйнівну силу, що  і тепер, після смертоносної аварії продовжувала шарпати напівживий ліс на березі древньої ріки , якій судилося зазнати отруєння людським недбальством і безвідповідальністю. Що може вдіяти одне руденьке лисеня супроти цілої зграї  нахабних браконьєрів, яких до того ж покриває місцева влада? Гостя вже хотіла було сказати хранительці Прип’яті, що навряд чи вона може чимось їй зарадити, що навіть уявлення не має про те, як порятувати диких велетів, беззахисних перед людськоюжагою до  володарювання, але раптом у закутку біля печі заворушилася Квітка. Увесь час доки вони розмовляли, дівча техенько сиділо у запічку, ніби дослухаючись до їхньої розмови. А тепер ось знову нагадало про себе легеньким шурхотінням. Ні, Ксана таки мусить допомогти лісовій челяді урятувати їхню домівку від браконьєрських зазіхань! Але як? Самій їй, звісно ж , не впоратися. Та, може, дівчина знайде помічників у столиці? Несподівано Ксані спало на думку звернутися за порадою до її улюбленого викладача з екології професора Семена Івановича Дубенка. Ось він вже точно знає, що робити! Саме у професора Дубенка студентка Перелесник захищала свою дипломну роботу. Цей літній, але досить енергійний чоловік з великими розумними очима і спокійною розважливою вдачею завжди викликав довіру і повагу  серед студенства і своїх колег. До нього усі завжди йшли за порадою, а коли було треба, і за допомогою. І для кожного професор знаходив мудре слово, слушну підказку, вагомий аргумент. Тільки-но Ксана повернеться з чорнобильської зони одразу зателефонує Семенові Івановичу. Дівчина мала надію, що професор Дубенко ще не забув своєї випускниці, з якою у них склалися чудові дружні стосунки. Але що вона скаже професорові? Що у чорнобильській зоні з’явилися дикі тури? А чи повірить учений- еколог слову нещодавньої студентки? Зрештою, чому, власне, він повинен їй вірити? Просто слова нічого не варті. Ксані потрібні докази! Бодай щось, що підтвердило б існування диких турів на території надприп’ятських лісів. Найкращий варіант – якісні фото. І тут у Ксаниній голові народився блискучий план!