«Полювання на тура»

 

      Довго не з’являлася чорнява Заграва на їхній з Перелесником галявині. Туга за братом розривала її душу. Дужнева смерть така несподівана і болюча знагла вдерлася у її молоде життя, назавжди покалічивши його. Як же може вона бути щасливою тепер, коли її рідний брат лежить глибоко під важкою землею? Як може вона милуватися з коханим, зустрічати сонце, збирати вранішню росу, коли поряд з нею вже ніколи не буде його, вродливого і сильного, надійного та сміливого Дужня? Скільки пам’ятала себе, старший брат завжди піклувався про неї, вони з батьком наввипередки пестили малу Заграву, виконували будь-які її дитячі забаганки. Дужень був наче скибкою її самої. Прийшовши трохи заздалегідь, він зустрів сестру, приготувавши Всесвіт до її появи. Відтак він мав і провести Заграву до царства мертвих, а вийшло он як.                                       

      Мабуть, ще довго тужила б дівчина за загиблим братом, зачинившись у батьківському обійсті, якби не вербова гілка, що її одного разу знайшла на своєму порозі. Знайшла і, ніби сон, раптом згадала усе, що сталося з нею цього літа – і Яроша-Перелесника, і їхню галявину у березі таємничої Прип’яті, і оту дивну розмову, що з коханим якось завели між собою. «Якщо тебе довго не буде, то я обернуся на вербу, і плакатиму на березі Прип’яті, доки ти не повернешся» - сказав тоді Перелесник. Заграва засміялася на те легковажно, як може сміятися тільки молодість. Де ж він тепер, її Ярош? Зненацька прострілило свідомість. Як була з розпущеною косою та гребінцем у руці Заграва прожогом кинулася до лісу.

      Вона бігла стрімголов, як ще ніколи у житті. Знайома стежка, здавалося, вислизала       з-під ніг, шлях постійно заступали якісь чужі сердиті дерева, що усе намагалися зупинити дівчину. Висока трава боляче хльоскала босі ноги. Та Заграва ніби не помічала того – уперто продиралася до знайомої галявини, яку так необачно забула. Нарешті скуйовджена і подряпана, дівчина розсунула високі чагарники і, радісно скрикнувши, вирвалася на осонцений простір:

      - Яроше, де ти?

      Заграва стояла посеред притихлої галявини, пильно вдивляючись у зарості верболозу, за якими тихо хлюпотіла Прип’ять. 

      - Я прийшла до тебе! Коханий, ти чуєш?

      ЇЇ голос звучав збентежено і безпорадно, безсило згасаючи у лісових нетрях. Невже він забув про неї? Невже залишив свою Загравоньку у найчорнішу хвилину її життя? А може, Ярош запідозрив її у зраді і через це не відгукується на Загравин поклик?

      - Не гнівайся на мене, любий. Я була вірна тобі увесь цей час. А на побачення не приходила через братову смерть. Ти ж, мабуть, чув, що загинув мій Дужень? Де ж ти, Яроше? Відгукнися!

      Перелесник мовчав. Він не вийшов з-за густого верболозу і не пригорнув до гарячих грудей свою Заграву. Натомість на галявину ввалився… Чугайстер.    Кремезний і велетенський, весь зарослий кудлатою шерстю, він важко тупотів, топчучи темно-смарагдову траву. По всьому було видно, що Чугайстер квапився, бо він важко сопів і незграбно втирав п’ятірнею спітніле волохате чоло. Наполохана Заграва відскочила до кушерів і заклякла там, розгублено стежачи за прибульцем. Дівчина, може б , і втікла від велетня у лісові хащі, але втома і жах важко навалилися на плечі, не даючи їй змоги навіть поворухнутися.           

      - Не бійся мене, Звіроловова дочко, - загудів лісовий мешканець. –Я не скою тобі лиха.

      Чугайстрові блакитні очі дивилися на дівчину приязно і якось жалісливо.

      - Я чув, ти шукаєш Перелесника?

      - Егеж, - тільки і кивнула розгублена Заграва.

      - Намарно., - зітхнув велетень. – Не знайдеш.

      - Чого? – злякалася дівчина, холонучи аж до п’ят.

      - Немає його у лісі. Старий Лісовик, розгнівавшись, що син полюбився з дівчиною, відправив Перелесника до підземного царства.

       - До підземного царства? – зойкнула розпачливо Заграва. – Де ж воно?

       - Далеко звідси. Людині не дістатися, - зітхнув Чугайстер, сумно дивлячись на дівчину.

       - То це через мене так суворо покарав Перелесника батько, - сказала, ніби до себе, і дві великі гарячі сльози покотилися смаглявою щокою. – А як же я? Як же тепер бути мені без брата і без коханого, двічі сиротою?                

       - Не тужи, дівчино. Я поганий розрадник, але маю для тебе дещо.

      Наблизившись до Заграви, Чугайстер простяг їй розчепірену волохату долоню, на якій, спалахуючи, переливалася на сонці дивовижна квітка.

      - Це квітка папороті. Вона твоя. Перелесник подарував її тобі на знак вашого з ним кохання. Відтепер ця квітка розквітатиме раз на рік, насвітанку того дня, коли Перелесник уперше побачив тебе.     

      Тримтячи усім тілом від розпуки, що рвалася назовні, Заграва обережно прийняла подарунок. Вона ніжно торкнулася вустами вогнистої квітки. Мінливе полум’я відповіло гарячим поцілунком, але не обпекло, тільки зігріло душу і вуста. Тієї ж миті дівчина відчула, як у неї під серцем уперше ворухнулося нове життя, іскра, що запалив у ній коханий.            

 

 

      Відтоді, як загинув його син, Звіролов ніби втратив себе самого. Здавалося, то його, жилавого, обвітреного лісовими вітрами лісника закопали у гливку землю поряд із могилою дружини. Він сновигав лісовими хащами, усе кличучи свого первістка. По кілька разів на день обходив усі улюблені Дужневі криївки та місцини, випасав його коня, гострив списа і стріли. А що, як навідається Дужень і погукає на полювання? Батько схоплювався уночі, кличучи сина, обмацував його постіль, а потім, обійнявши враз посивілу голову, стогнав і тужив до ранку. Найчастіше Звіролов приходив на те місце, де так знагла загинув його син. Сивий мисливець вмощувався на подертий стовбур старої сосни, задумливо сперши важку голову на зашкарублі потемнілі руки. Він міг сидіти так годинами, обмірковуючи щось своє. Іноді на нього нападала страшна пропасниця, і тоді Звіролов починав щодуху гамселити твердими п’ястуками товстелезну деревину кричучи:

      - Це ти, ти забрала у мене сина, клята рахубо!              

      Він також згадував Лісовика, казав, що той переміг його підступно і жорстоко.

      - Гей, Лісовий Царю, чи як там тебе кличуть, Ану виходь на чесний двобій! – гукав чоловік хрипко і несамовито. – А може, ти боїшся, що я потовчу тобі замшілі боки? Боягузе! Ти тільки і можеш, що вити у лісових нетрях, лякаючи подорожніх.

      Лісовик на те не озивався. Йому вже було байдуже до старого оскаженілого мисливця. Натомість одного разу до Звіролова вийшла з болота Мара. Невеличка, з довгим зеленим волоссям і лататтям на голові, вона вмостилася неподалік, жалісливо дивлячись на нього по-жаб’ячи опуклими очима. Слідом за нею із трясовини виповз сивий туман і, склубочився біля ніг Болотяної Королеви.

      - Не побивайся так, Звіролове, - мовила розважливо Мара. – Вже не повернеш ти сина. Краще подбай про Заграву. Живому слід дбати про живе.

       - Що ти кумкаєш, болотяна трясця! Хіба ти знаєш щось, окрім своєї трясовини? – визвірився на розрадницю чоловік. – Погукай-но краще Лісовика. Хочу помірятися з ним силою!

       - Даремно ти не слухаєш мене, - скрушно закахкала Мара. – У своєму гніві Лісовий Цар не знає межі. Покарав навіть наймолодшого сина Перелесника – відправив його  до Підземного царства.               

       - Що ж той накоїв? – спитав мисливець, потроху опановуючи себе.

       - Кохався з твоєю дочкою, - в’їдливо посміхнулася вона.

Звіролов аж сполотнів:

      - Що це ти таке верзеш? – прискочив до болотяної господині.

       - Хіба ти не знав? – здивовано вирячила жаб’ячі очі Мара.    

      Обачно рачкуючи до своєї трясовини, вона, мов клубок, розпускала куделю туману, що зрештою затулив Королеву Боліт від ошелешеного чоловіка...

 

  Уже кілька днів батька не було вдома. Раз у раз стривожена Заграва поглядала у вікно – раптом побаче на узліссі його посивілу голову. Учора до неї навідалася Ведушка, принесла дикого меду і запашного зілля з надприп’ятських луків. Заграва тепер мало виходила надвір, частіше сиділа у світлиці за вишиванням, боячись, раптом хтось довідається про її несподіване щастя. Відкрилася лишень одній Ведушці, аби хоч якось розрадити подругу, що усе тужила за коханим.

      - Щаслива ти, сестро, - сказала на те сирота. – А ми із Дужнем не встигли зробити найголовнішого.

      Лісниківна пригорнула до себе подругу, і вони довго мовчали, кожна про своє, дивлячись, як за вікном розповзаються сизі вечорові тіні.    

      Заграва чекала на подругу і сьогодні. Заварила принесене нею зілля, поставила у глиняному горнятку вичахати на вікні. Раптом рипнули двері.

      - Ведушко, заходь. Я тут, - озвалася, не піднімаючи голови від вишивання.

      Смагляві пальці спритно крутили голку, кваплячись до ночі закінчити візерунок на полотняній дитячій пелюшці. У сінях почулися тверді не дівочі кроки. Здивовано обернувшись, Заграва побачила на порозі світлиці молодого князя.

      - Добривечір, господине, - посміхнувся Всеволод.

 Від ласого княжого погляду у дівчини все похололо всередині.

      - Батька немає вдома, - сказала вона глухо.

       - Ну, то й добре, - повеселішав гість. 

      Наблизившись до дівчини, він поглянув на вишивання:

      - Ой же і вправна ти вишивальниця, Заграво. А чи вишиєш сорочку для мене? Я привезу тобі найтоншого полотна, а кожен твій палець одягну у золоті персні.

      Він стояв зовсім поруч, дихаючи на дівчину хтивою пристрастю.

      - Відступіться, княже, - відповіла вона тихо, наполохано схиляючись над вишиванням.

      - Та чого ж ти боїшся? Сама кажеш, батька немає вдома.  

      Всеволод жадібно простяг руку, нахабно торкаючись дівочих персів. Не тямлячи що робить, Заграва зненацька повернула гостру голку і боляче вколола нею хтивого князя. Він аж підскочив і відсмикнув руку. Тієї ж миті дівчина схопилася з лави, прожогом кинулася до дверей.

      - Вітольде, тримай її! – гукнув розпалений залицяльник.

      Княжий джура, що вірно стовбичив у сінях, ніби вріс у поріг, заступивши утікачці рятівні двері. Метнувшись до вікна, Заграва схопила горнятко з Ведушчиним зіллям. Вона хотіла хлюпнути окропом в обличчя варягові, але князь перейняв неслухняну здобич – схопивши її за руки. Дівчина впустила горнятко, і запашне зілля розлилося підлогою, оббризкавши княжі сап’янці.   

      - Ну, куди ж ти, дурненька? – посміхнувся Всеволод.

      - Пустіть мене, княже, - зашепотіла вона благально, пручаючись у його міцних обіймах. 

      Але той уже нічого не чув. Захлинаючись дикою пристрастю, хижо зривав з беззахисної жертви тонку сорочку, обпікаючи свіже тіло жадібними поцілунками.

       Раптом з дівочої роздертої пазухи випала на підлогу вогниста квітка. Ніхто не помітив, як вона поступово розрослася, розпускаючи пломінкі пелюстки. За якусь мить на підлозі вже кущився невеличкий вогник. Він лизнув вишивання, що лежало неподалік, потім дубову лаву, обрус на столі, застрибав мисником, подерся на стелю дерев’яною стіною. Зрештою, доскочив до сволока...           

 

 

      Звіролов повертався додому поспіхом, сердито ламаючи густі чагарники. Піт заливав очі, він засапався від швидкої ходи, але знову і знову пришвидшував кроки. Невже усе, що сказала Мара було правдою? Як же це він, Звіролов, господар надприп’ятських лісів не вберіг свою єдину дочку, дозволив їй кохатися з Перелесником? І як тепер йому жити на світі, знаючи про такий сором? Ой Заграво,Заграво, занапастила ти себе і батька! Хтозна чи схоче тепер київський князь приїздити до них на лови.

      Сизі сутінки спускалися довкола, підганяючи заблукалого мисливця. Скільки ж це днів його не було вдома? Ну ось вже нарешті і рідне обійстя. Раптом яскравий спалах розітнув вечорову сутінь. А чого це Заграва розвела на подвір’ї таку величезну ватру? Звіролов бігцем підскочив до хати. Очеретяна стріха палала, освітлюючи усе довкола, наче вдень.

      - Заграво, - розпачливо гукнув батько.

      Звіролов кинувся до дверей, але звідти просто на нього вивалився ошелешений варяг.

      - Де моя дочка? – закричав лісник.

       - Та по чім я знаю, - відмахнувся той.  

       - Ах ти, княжий прихвостень! – накинувся на джуру згорьований батько. – Куди ти подів Заграву?

      Оскаженілий чоловік схопив Вітольда і щосили затряс його.

      - Одчепися від мене!

      Дебелий варяг струсив із себе лісника. За мить той схопився, але розбійник, аби скажений Звіролов більше не сікався до нього,  штрикнув його гострим списом прямо у груди. Мисливець упав, як підкошений, на порозі рідної хати. Деякий час він ще стогнав, гукаючи дочку, але скоро принишк. Над обійстям нависла важка задушлива тиша. Було тільки чутно, як гнівно гуготить здичавіле полум’я, мстиво поглинаючи усе довкола.

 

 

      - Прокинься, Хранителько Прип’яті.

      Волохатий Чугайстер легенько торкнув її за плече. Здригнувшись, Ведушка розплющила очі і роззирнулася навкруги.            

      - Щось сталося? – спитала, підводячись.

       - Мати Прип’ять прислала мене до тебе, - сказав Чугайстер, втомлено сідаючи поряд. – Вона наказала передати тобі ось це.  

      Лісовий велетень обережно опустив на коліна дівчині маленький теплий згорток. Зачудована Ведушка прийняла його. Тихенько розгорнувши полотняну вишивану пелюшку, вона побачила маленьке соне немовля з руденьким чубчиком.

      - Назви її Перелесницею – на честь батька, - попросив Чугайстер.