«Полювання на тура»

 

      - Григорію Семеновичу! – від здивування трохи не зойкнула  Світлана, відчинивши вхідні двері. 

      - Чого злякалася? – Княжук старший  сердито бликнув поверх окулярів на розгублену невістку.

      - Та ні, що Ви. Я не злякалася. Просто якось несподівано, - спробувала виправдатися Світлана.

     Жодного разу свекор не приїздив до них у Прип’ять. З самого їхнього знайомства молода жінка відчувала, що родич ставився до неї з недовірою і якоюсь незбагненною підозріливістю. Згодом він і зовсім незлюбив невістку. Мабуть, через те ніколи і не був у гостях у молодят.

      - Краще ви приїздіть до нас. Негоже забувати рідну домівку, - говорив він щоразу, як Сашко запрошував їх з матір’ю у гості.

      Спочатку Світлана переймалася таким ставленням свекра, усе намагалася йому сподобатися, а коли це знову не вдавалося, навіть плакала. Потім народилася  їхння із Сашком Ксюнька, і жінка трохи заспокоїлася. Хай усе буде, як буде. Головне, що чоловік любить їх із донечкою. Лідія, Сашкова мати іноді приїздила провідати онучку. Свекруха жаліла невістку-сироту, привозила їй гостинці і втішала: мовляв, час усе розставить на свої місця. Яким же було Світланине здивування, коли у двері їхньої із Сашком квартири подзвонив сам Княжук старший!

      - Мій син удома? – спитав він діловито, проходячи до передпокою.

       - Так. Ми якраз сіли до столу. Пообідаєте з нами? – трохи оговталася Світлана.

       - Часу немає. Де там Сашко? Ану гукай його сюди.

На порозі кухні саме з’явився Княжук молодший.

      - Батьку?  Щось сталося? – здивувався і стривожився він водночас.

       - Здрастуй, сину. Пустиш до хати? Маю до тебе нагальну справу.

       - Звісно ж! Сідай до столу. Світланка зварила смачнющий борщ! – радо припросив батька господар.

       - Не до борщу мені зараз, Сашо, - відмахнувся гість. – Кажу ж: маю до тебе серьйозну справу.

      Сашко пильно поглянув на батька:

      - Я навіть здогадуюся яку, - зауважив спохмурніло. – Ну що ж, давай поговоримо. Світланко, погодуй поки малечу.

      Коли дружина вийшла на кухню, Сашко щільно причинив за нею двері.

      - Сідай, батьку, - припросив він Княжука старшого.

      Гість важко сів на канапу.

      - Чув, учора на ЧАЕС приїздила комісія зі столиці, - почав він.

       - Та було, - підтвердив син.

       - Кажуть, нагорі задоволені роботою вашого колективу.

     Сашко знову кивнув.

      - Керівництво вимагає збільшити видобуток енергії. На їхню думку, станція може дати більше потужностей.

       - Звісно, може. І дасть, - погодився син. – Ось тільки закінчимо будівництво 5 и 6 енергоблоків, і дамо.

       - Сашо, країні потрібна енергія вже сьогодні. Радянський народ не може чекати, доки закінчиться будівництво, - докірливо поглянув на сина Княжук старший.

       - Батьку, ви з мамою змалку вчили мене служити нашому народові та партії, вчили сумлінно виконувати свої обов’язки, працювати на совість, - Княжук молодший нервово заходив кімнатою. – Так от, я віддав ЧАЕС 10 років сумлінної праці і готовий віддати усе життя. Але я не хочу і не буду ризикувати здоров’ям і життям нашого колективу задля чиїхось забаганок і амбіцій.

       - Та як ти смієш так говорити про керівництво партії! – роззлючено скочив гість.

       - Смію і говорю, - Сашко зупинився супроти батька і гостро поглянув йому у вічі. – Батьку, ти знаєш це краще за мене: нагорі хочуть швидше звітувати про підвищення виробництва не задля блага народу і країни, а задля власних інтересів. Як інженер-атомник я скажу тобі те, що сказав учора високоповажній комісії: без 5 і 6 енергоблоків ЧАЕС не витягне більшого навантаження. Сьогодні ми працюємо на максимумі.

        - А керівництво вважає, що ЧАЕС уже зараз може дати більше  енергії, - суворо поглянув на сина перший секретар.

       - Ні. Не може. Якщо збільшити навантаження, ми ризикуємо втратити те, що є. Оснащення ЧАЕС швидко зношується. Ми добре виконуємо план. Ба навіть перевищуємо його. Але більше дати нам не сила.

       - То ти хочеш сказати, що керівництво помиляється? – грізно насунув на сина Княжук старший.

       - Я хочу сказати тільки те, що треба закінчити будівництво, а вже потім вимагати підвищення  плану.

       - Але серед твоїх колег є інші думки! 

      - Я знаю і це, - спокійно дивився батькові в очі Олександр. – Так кажуть ті, хто хоче вислужитися перед керівництвом ціною  чожого життя і здоров’я.

       - То виходить, що мій син, Олександр Княжук не хоче ризикнути в ім’я нашої радянської Батьківщини? – докірливо спитав атомника батько.

       - Якщо цей ризик невиправданий і занадто великий, то ні.

       - То виходить, що мій син – боягуз? – ревнув на нього Григорій Княжук. 

       - Називай це, як хочеш, - втомлено зітхнув Сашко.

       - Ну що ж, тов.Княжук, тоді як перший секретар і представник керівництва області я змушений усунути Вас з посади  директора ЧАЕС і призначити на Ваше місце спеціаліста більш далекоглядного і гіднішого за Вас.

      Григорій чеканив кожне слово, ніби виносив синові вирок.  Той сумно дивився на батька і мовчав.

      - Тобі є що сказати?

       - Тільки одне, - озвався Сашко. – Що б не сталося, я завжди любитиму вас із мамою.

       - І все?! – аж сполотнів роззлючений  партієць. – Тоді запам’ятай: у роду Княжуків ніколи не було боягузів та слабаків. Тож у мене більше немає сина!

      Він крутнувся і  прожогом вискочив з квартири, роззлючено грюкнувши дверима.

      - Сашо, що сталося? – спитала дружина, наполохано визирнувши з кухні.

      Олександр мовчки дивився у вікно, сумно проводжаючи поглядом розгніваного гостя, що саме сідав до чорної «Ниви» з державними номерами. Чоловік знав: батько ніколи не пробачить йому цієї розмови. Запальна вдача і нетерпимість до чужого вільнодумства були характерними  для Княжука старшого. Саме через це малий Сашко навіть трохи побоювався батька. Та час спливав і Олександр навчився відстоювати власну думку навіть перед навалою батьківського нерозуміння. Він сам обрав собі професію, сам здобув освіту і почав освоювати улюблену атомну інженерію. Григорій пишався сином, його наполегливістю, стремлінням до науки, а особливо тим, що Княжук молодший набув серед своїх колег репутації сумлінного працівника і справжнього професіонала. Як же радів батько, коли його єдиного сина було поставлено на чолі однієї з найпотужніших атомних електростанцій Радянського Союзу! «Ось людина, що створила себе сама!» - урочисто виголошував він. Передовик виробництва, принциповий і послідовний у своїх вчинках тов. Княжук дійсно був сином, гідним свого керівного батька. Його любили і поважали колеги, цінувала партійна «верхівка». Та за іронією долі саме Сашкова принциповість і професіоналізм стали назаваді партіним планам. Олександр був мудрим і розважливим. Заради спільної справи він міг поступитися власними інтересами, але не своїми життєвими принципами. Нерідко йому випадало заплющувати очі на різні речі, які відбувалися нагорі та й у його близькому оточенні. Та ніколи він не дозволяв ні собі , ні будь-кому недбалого ставлення до атомної справи, якій присвятив усе своє життя. Саме тому його обурили вимоги партійного керівництва збільшити виробництво атомної енергії до завершення будівництва на ЧАЕС. Інженер Княжук був одним із перших спеціалістів, що прийшли працювати на чорнобильську атомну. Він знав усі її можливості і потужності, сам розробляв план розбудови станції. Можна сказати, що ЧАЕС розросталася у нього на очах. Збільшити виробництво тепер, не дочекавшись закінчиння будівництва ще двох блоків, означало б  поставити під загрозу роботу усієї станції, брутально і необачно ризикувати життям її працівників. На це Княжук молодший ніколи б не погодився. Жаль, що усьієї серйозності цієї справи не розумів, а радше б сказати, не хотів розуміти його батько. Григорій Княжук звик сліпо і беззаперечно підкорятися  волі партії, виконуючи усі забаганки її керівництва. А може (Сашко , до речі, не відкидав того), першому секретареві теж було на руку дострокове збільшення виробництва атомної енергії на ЧАЕС. Як би там не було, та Олександр не збирався поступатися ані партії, ані власному батькові. Він ніколи не тримався за посади чи регалії.

Головне не те, як називають тебе інші, - говорив Княжук молодший своїм друзям і близьтким. – Головне те – як ти називаєш себе сам.

      Відверто кажучи, він здогадувався, що батько не підтримає його рішення і був готовий до серйозної розмови. А проте, батькові нерозуміння і лють засмутили Олександра, залишивши невигойну рану на його шляхетному і мужньому серці. 

 

      - Олександре Григоровичу, заждіть хвилинку!

     Знайомий улесливий голос наздогнав Сашка на сходах, якраз коли він, залишивши директорський кабінет, спускався до виходу з адміністративного корпусу. Чоловік вдав, що не почув, але нав’язливий голос не здавався:

      - Товаришу Княжук! Сашко, та зачекай же!

      Захеканий Яків схопив атомника за руку:

      - Ти чого тікаєш від мене? – спитав утираючи піт рукавом модної маринарки. 

       - Чого б це мені тікати? Хіба є привід?

      Княжук знехотя зупинився на східцях.

      - Скажеш іще! – ніяково посміхнувся тов. Чижов. – Я цей... 

      На якусь мить він замовк, підбираючи слушні слова. Зрештою безпорадно махнув рукою і , набравши повітря у легені, заговорив:

     -  Олександре Григоровичу... Сашо, сподіваюся, ти ж не тримаєш на мене зла?

       - А з якої речі мав би? – вдавано здивувався той.

Княжук добре знав, яким хитрим лисом і підлабузником був Яків. Атомник навіть не здивувався, коли модного і амбіційного тов. Чижова призначили новим очільником ЧАЕС. Щоправда дехто з їхніх колег обурився: мовляв, чого це керування однією з найпотужніших атомних електростанцій країни нагорі віддали до рук людині, яка ще й року не попрацювала у колективі? Проте відповіді на це питання, звісно ж, ніхто не збирався давати. Отож, трохи погомонівши опісля термінової позапланової наради, де колективові якраз і представили нове керівництво, робітники ЧАЕС поспішили кожен у своїх справах. Тов. Княжук, відтепер рядовий інженер також збирався узятися до своїх нових обов’язків у якості чергового оператора 4 енергоблоку.             

      Яків ще трохи погомонів про  почуття відповідальності перед партією та перед колективом, що переповнює від тепер його чутливу натуру  фактично повсякчас, і ніби мимохідь зауважив:

       - Ну то що, товаришу Княжук, ми з Вами попрацюємо на благо «Родины»? 

       - А як по Вашому , Якове Петровичу, хіба ми донині не працювали? – гостро зауважив колишній директор ЧАЕС.

       - Стривайте, я ж не це мав на увазі! – ні в сих ні в тих забідкався новий очільник.

       - А я саме про це, - наступав Олександр. – Ми з товаришами працювали і завжди працюватимемо задля нашої Батьківщини. Правильно я кажу, товариші? – звернувся він до працівників, які поступово оточили співрозмовників.

        - Правильно! Вірно! – загуділо звідусіль.     

 Яків Чижов знічено покрутив головою:

      - Ну то гаразд. Значить – домовилися.

 І крутнувшись на підборах, він діловито подався у якійсь терміновій справі.

      - Ну молодець, Олександре Григоровичу! Поставив вискочку на місце!

      - Так йому і треба!

      Залунали схвальні голоси колег.      

      - Дякую вам, товариші! – сумно озвався Княжук молодший. – Мені було за честь керувати вашим колективом... А тепер – за честь працювати пліч-о-пліч із вами! 

Весняне сонце лагідно пригрівало ще заспану землю, крадькома пробираючись і до змерзлих людських душ. У вітті високих каштанів супроти адміністративного корпусу ЧАЕС завзято вовтузилися гомінкі шпаки, що видно зовсім нещодавно повернулися додому. Вони весело присвистували, ніби жваво обговорюючи останні новини, або, може, радіючи зустрічі з давніми друзями, що чекали на них тут, у чорнобильському поліссі. Сашко на мить затримався на високім рундуку адмінбуду, задумливо вдивляючись у просвітлене березневе небо. Дивно, зовсім недавно, ще у січні, коли він стояв тут, здавалося, простягни руку з високого рундука – і можешь знімати перші зірки з небесного оксамиту! А зараз небо було зовсім іншим: ясним, синьо-прозорим, як холодна вода у лісових озерах, і високим, недосяжним. Яке воно незбагненне, людське життя, як оце небо! Ти можеш бути упевнений, що  вже досяг поставленої мети, до якої ти йшов роками, може навіть, десятьоліттями. Та ба! Достатньо миті, одного віражу примхливої долі, і все , чого ти сягнув, заради чого поклав усе своє життя, враз віддаляється від тебе, стає недосяжним. Сашко любив ЧАЕС. Разом з такими ж, як і він сам, молодими завзятими мрійниками  хлопцями і дівчатами він власноруч розбудовував її градирні та енергоблоки, копав охолоджуючий ставок, саджав каштани на станційному подвір’ї. Коли зайшла мова про добудову ЧАЕС, він радів, як дитина, адже поява ще двох енергоблоків дасть станції можливість видавати ще більше електроенергії, а відтак Батьківщина отримає нові потужні підприємства., з’являться нові школи та лікарні, ще яскравіше засяють проспекти і площі міст  по всьому Радянському Союзу! «Без електроенергії немає життя. Власне, атомна електроенергія і є саме життя!» - усе частіше згадувалися Сашкові слова  його улюбленого вчителя і наставника, професора ядерної фізики Антона Сергійовича Перова. Відданий улюбленій справі, завзятий очільник ЧАЕС ладен був днювати і ночувати на роботі, аби лишень швидше завершити будівництво 5 и 6 енергоблоків! Та, примхливій ненажерливій Батьківщині цього виявилося замало. Збільшити видобуток атомної енергії, недочекавшись запуску ще двох енергоблоків! Ось чого зажадала радянська «Родина». Тоді Княжук-атомник і професіонал перевищів Княжука-патріота і романтика – запротестував у повний голос. Та що їй, великій і потужній радянській Батьківщині до Сашкового професіоналізму та обачності? Хіба цікавлять її величність перестороги та досвід підданих? Адже це вона дала їм гідне життя, освіту і робочі місця, аби вони могли достойно трудитися на її-таки блага, тим самим сягаючи вершини людського розвитку, виконуючи своє природне призначення. ЇЇ піддані мають лише сумлінно трудитися, вони не повинні думати, розмірковувати, а тим паче висловлювати свої думки і зауваження. Навіть, коли вони щось знають і розуміють, Батьківщину не цікавлять  їхні знання, якщо вони не співпадають з її баченням і розумінням. Для таких зухвалих вільнодумців, як Олександр Княжук, у Батьківщини завжди знайдеться достойна заміна:  розважлива, покірлива, гідна звання радянського спеціаліста. А Вам, товаришу Княжук, мудра і терпима Батьківщина радить задуматися щодо Вашої поведінки і зайнятися справами, аніж обговорювати рішення її величності...                                           

      Раптом жіночий голос вивів Сашка із задумливої нірвани:

      - Олександре, а я до Вас.

      Чоловік аж здригнувся від несподіванки. Рвучко озирнувшись, він побачив гостю. Вона стояла під рундуком, якось благально, знизу вгору дивлячись на Сашка опуклими сіро-блакитними очима. Невисока, з важкою косою через плече, у чудернацькому чорному плащі аж доп’ят.  На якусь мить жінка здалася Княжукові беззахисним дитинчам.

      - Товариш Ведушко, що Ви тут робите? – здивовано і разом з тим строго   спитав нещодавній очільник ЧАЕС.      

      - Я до Вас, -  повторила гостя спокійно.

      - У Вас щось сталося? – запитав, спускаючись, Олександр.

 Ведушка терпляче чекала, доки він підійде ближче, а потім тихо сказала:

      - Маю до Вас серьйозну розмову... Мушу Вам дещо сказати.  

      - Ну то кажіть.

      Сашко підійшов до жінки майже впритул. Він ніколи не бачив цю лісову мешканку так близько. Та й взагалі, вони з Ведушкою бачилися усього кілька разів і то переважно мимохідь. Відверто кажучи, атомник не схвалював того, що його молода дружина, комсомолка  має дружбу з чудернацькою особою, лісовою знахаркою чи що там. Але разом з  тим у самій Ведушці, їїї погляді, рухах, манері говорити , - було щось таке, що мимоволі викликало повагу. Ось і тепер Княжук підсвідомо прислухався до тихого жіночого голосу, пильно зазираючи у загадкові сіро-блакитні очі, які, ніби проглядали крізь нього, пізнаючи найпотаємніші куточки його стомленої душі.

      - Бачу: Вам і без того нелегко… - почала проникливо гостя.

      Слова їй знаходилися важко, ніби задавнена стежка. Чи то через незвичку багато говорити, а чи через хвилювання, яке, очевидячки з усього, охопило жінку. А проте вона продовжила за якусь мить:

      - Як би це не стосувалося Світлани, я б Вас не потривожила. Але мушу Вам сказати… Навряд чи це щось змінить…. Та принаймні, знатиму, що я бодай спробувала…

     Переймаючи її  схвильований настрій, атомник обережно узяв гостю під лікоть:

      - Товариш Ведушко, прошу Вас заспокойтеся. Зі світланкою усе добре. Тож чи варто так перейматися? – спробував підбадьорити співрозмовницю.

      Неквапом вони  побрели через станційний двір, оминаючи темні плями ще порожніх клумб, де вже за кілька тижнів очикувалися розмаїті тюльпани, а згодом мали розпуститися і легендарні чорнобильські троянди. Чим більше вони віддалялися від адмінбудівлі, тим спокійнішою ставала лісова гостя.

      - Олександре, - нарешті озвалася вона : - Вам із Світланою і маленькою дочкою треба поїхати з Прип’яті.

      - А це навіщо? – зупинився здивований чоловік.

       - Так треба. Світлана при надії. Знаю, що скоро у вас народиться дитинка. А у прип’яті зараз буде небезпечно.

       - Чому це? – здивувався Княжук.

       - Велика біда прийде до чорнобильських лісів, - заговорила  жінка, ніби впадаючи у транс. – Смерть довкола… Я бачу багато болю і смертей… Ліс і люди, і все довкола помиратиме…

       - Товариш Ведушко, що Ви таке кажете! – не витримав  атомник. – Яка смерть? Яка біда?

     Вона  наче оговталася, поглянула на співбесідника благально, майже по-дитячому:

      - Прошу Вас, Олександре, порятуйте  мою дівчинку! Заберіть Світлану подалі від  цих місць!

       - Та Ви мені можете врешті-решт пояснити, що має статися! – не витримав він.

       - Це все, що я можу сказати, - тихо озвалася жінка.

      Здавалося, за кілька хвилин їхньої розмови Ведушка постаріла на кілька років. Принаймні вигляд  вона мала втомлений. Зажурене обличчя з м’якими дещо розмитими рисами змарніло. Незмінними лишилися тільки очі, такі ж проникливі и  загадкові.

      - Чому ж не можете? – спитав Сашко утаємничено, мимохіть піддаючись її  чудернацькому настрою.

       - Мені не дозволяють.

       - Хто?! – оттетерів передовик соцпраці.

       - Матінка Прип’ять і чорнобильський ліс. 

      Княжук аж ніяк не очикував на таку відповідь. Він спантеличено зупинився серед подвір’я, мало розуміючи , що відбувається. Натомість лісова гостя зовсім оговталася. Вона міцно схопила чоловіка за руку, шепочучи  скоромовкою:

      - Тільки прошу Вас нічого не говоріть Світлані – їй не можна хвилюватися. Просто забирайте її і дочку і їдьте звідси. І ще. Ніхто , крім Вас, не повинен дізнатися про нашу розмову. Така воля лісової челяді, і я  не можу її порушити! 

       Коли Олександр отямився, поряд уже нікого не було. Лише високо угорі над подвір’ям кружляв, ніби прощаючись, якийсь великий чудернацький чорний птах.