неділя
«Полювання на тура»
Ну от і все. Світлана з полегкістю закрила осоружний підручник і відсунула його у глиб шухляди. Задоволено потягнувшись після кропіткої розумової роботи, дівчина встала з-за столу і підійшла до відчиненого вікна. Надворі сутеніло, і подвір’я їхнього гуртожитку, паркан, сусідні вулиці поступово розчинялися у теплій травневій імлі. Один з каштанів, що ріс саме біля їхнього вікна, ніби радіючи Світланиній появі, простяг їй назустріч запашні білі свічки, що, здавалося, і справді палахкотіли у темряві легенькими загадковими вогниками. Всміхнувшись зеленому другові, дівчина з насолодою вдихнула п’янкий аромат. О як же вона любила київські весни! Особливо ось такі теплі вечори, коли вже можна не перейматися загрозливими іспитами, не хвилюватися щодо оцінок та заліків, а просто дихати весняним зіллям, рахуючи на темному оксамиті небес перші сором’язливі зірочки, коли за плечима лишився ще один курс навчання в улюбленому медінституті, а попереду розстилалося манливе загадкове літо. Що то воно приготувало Світлані цього року? Несподівано юна студентка відчула, як крізь романтичний передвакаційний настрій у її душі звідкись проклюнувся смуток. Що це? Дається в знаки післясесійна втома? Важко зітхнувши, дівчина відступила у глиб кімнати і присіла на одне з ліжок.
Ще від учора Світлана лишилася сама у їхній студентській кімнаті. ЇЇ подруга русява щебетуха Ганна Куць, склавши іспити на день раніше, вирвалася з лабетів навчального процесу і, не дочекавшись землячки, полинула до рідного Чорнобиля. Ганна пообіцяла сусідці, що вони стрінуться вже вдома і разом підуть на танці чи у парк. А поки вона, мовляв, потішить батьків своїми успіхами і допоможе їм, що там треба по господарству. Світлана мовчки кивнула, про себе подумавши, що, певно, вона не побачить подруги ціле літо аж до колгоспного вересня. Ще б пак! Адже усі на їхньому курсі знали, що у блакитноокої красуні віднедавна з’явився новий залицяльник. І не хтось там, а сам Юрій Тур! Хіба Ви не чули про поета Тура, найбажанішого гостя усіх літературних вечорів, улюбленця киян?
Дівчата зазнайомилися з Юрієм на концерті до дня 8 березня, що його організували для своїх колег чоловіки медінституту. Комусь із любителів красного письменства спала думка запросити на вечір професійного літератора: мовляв, хай юні студентки навтішаються романтикою. Так в актовій залі медінституту з’явився високий поставний парубок з виразними карими очима.
- Справді, тур, - усміхнулася тоді Ганна, що саме примостилася біля подруги, роздивляючись незнайомця.
Світлана і собі пильніше придивилася до гостя, який саме про щось говорив з організаторами концерту. Зачесане назад густе темно-каштанове волосся вигідно відтіняло круте поетове чоло, а трохи заширокі вилиці надавали його обличчю виразу упевненості та якоїсь, дійсно турячої, затятості. Коли ж Юрій, підійшовши до мікрофона, почав читати свої вірші, у залі залягла незвична для студентського загалу тиша:
Та біла віхола мела на всі світи.
З тобою ми були немов у космосі.
В безмежнім Всесвіті лиш двоє – Я і Ти
крізь віхолу брели простоволосими.
Сніг білий танув на спокушених вустах.
Стріпнулось серце снігуром сполохано.
Мені подумалось: оце вже й щастя , ах!-
крізь віхолу брести простоволосими.
Нехай зима ота минулася давно,
зігріло землю сонце абрикосове,
з тобою досі, мов у сні чи у кіно,
крізь віхолу бредем простоволосими.
Красивий, трохи грудний баритон гостя надавав витонченій ліриці ще більшої проникливості та душевності. Поет читав так зворушливо, що кожній дівчині здавалося, ніби він звертається саме до неї.
Концерт видався на славу! Публіка захоплено аплодувала, довго не відпускаючи митця, даруючи йому квіти і скандуючи «браво». Коли ж Юрій Тур нарешті спустився зі сцени, то усміхнений і щасливий попрямував просто до Ганни:
- Дозвольте привітати Вас зі святом, - сказав він, урочисто вручаючи розгубленій дівчині величезний оберемок гвоздик.
Усі дивилися на них, затамувавши подих, а Світлана тоді побачила, як у темно-блакитних Ганниних очах спалахнули іскорки.
Відтоді увесь медінститут пильно спостерігав, як розгортається роман двох запальних сердець. Одні засуджували легковажність студентки Куц: мовляв, комсомолці, старості групи не личить відкрито зустрічатися з таким ненадійним елементом, як поет Тур. Радянська дівчина має мріяти про стосунки з представником робітничого класу: інженером, будівельником, зрештою лікарем чи хоча б учителем. А що таке митець? Така собі істота, залежна від натхнення, хтозна яких настроїв та ворохобних думок. Дехто з найпоміркованіших знайомих попереджав дівчину триматися подалі від митця. Пристрасті трохи вляглися після того, як Юрій Тур влаштувався на роботу до однієї з київських газет і написав кілька схвальних статей про життя радянських робітників і досягнення вітчизняної науки та індустрії. Особливо Світлані запам’яталася замітка про нове містечко Прип’ять, що його нещодавно збудували по сусідству з рідним Чорнобилем для родин працівників нової першої в Україні атомної електростанції. Містом «молоді та енергії» назвав Прип’ять журналіст-початківець.
А що Ганна? Вона не зважала на поради, перестороги та плітки. Летіла на кожне побачення з коханим, ніби у космос. Вони з Юрієм були красивою парою. Шляхетний, трохи заглиблений у свої думки, поет і вродлива блакитноока красуня. Висока пишнотіла, проте легка і граційна Ганна виступала справжньою турицею під руку зі своїм Туром. Вона любила слухати його вірші, глибокий, потужний, як забуті давньоруські ліси, голос, а Юрій божеволів од її молодого, сповненого жаги до життя і кохання, тіла, розкішних русявих кіс, соковитих вуст.
- Знаєш, що надумав мій тур? – якось сміючись, запитала Ганна подругу.
- А що? – озвалася Світлана.
- Каже, щоб я народила йому туреня! Таке ж уперте і скажене, як він, а вродливе, як я.
Світлана раділа за подругу, радо слухала її розповіді про коханого, плекала таємниці та переживання. А проте, десь у глибині вразливої дівочої душі прокльовувалося якесь дивне незнайоме донині почуття. Не те, щоб вона заздрила землячці, зовсім ні! Але, слухаючи її оповітки, дівчина дедалі частіше журилася і сумно зітхала. Якась неприємна туга огортала Світланине неспокушене серце. Невеличка на зріст, руденька, зеленоока та усміхнена, вона завжди була бажаною співрозмовницею. Хлопці та дівчата з медінституту любили та поважали Світлану. Саме студентство підтримало юну дівчину у найскрутніший за її коротке життя час, коли загинули Світланині батьки. Тоді студентська молодь і навіть викладачі уболівали за неї, допомагали оговтатися після страшного лиха, а завкафедрою пообіцяв дівчині, що особисто займеться її працевлаштуванням по закінченню інституту. Відтоді минуло вже більше року, а осиротіла студентка усе ніяк не могла остаточно отямитися і часто тужила за батьками. За цей час Ганна стала її найближчою подругою та розрадницею, підтримувала словом і справою. До того ж вони із Світланою були землячками, адже обидві приїхали навчатися до столиці з Чорнобиля. Проте, останні тижні Ганна усе частіше зникала одразу після лекцій, і Світлана мала сама сумувати запашними весняними вечорами. Вона зовсім не ображалася на подругу, не дорікала і не заздрила їй. Вона розуміла, що відтепер у Ганниному житті просто не було місця для неї, маленької руденької сироти.
От халепа! Захекана і розгублена Світлана стояла на зупинці, проводжаючи поглядом невеличкий жовтий автобус, який щойно від’їхав від зупинки, не дочекавшись її. Наступний автобус до Чорнобиля аж за кілька годин. Що ж їй тепер робити? Засмучена дівчина безнадійно вдивлялася у гримкий транспортний потік, що, вибираючись з київського передмістя, строкатою стрічкою вплітався у зелену далечінь. Повертатися до притихлого гуртожитку Світлані не хотілося, особливо зараз, коли майже всі друзі роз’їхалися на вакації, залишивши по собі порожнечу. Не те що б вона скучила за рідним Чорнобилем, де на дівчину чекала осиротіла, як і Світлана, батьківська хата, а проте, опинившись на околиці столиці, юнка усим своїм поліським єством відчула, як гукає її весняна природа. Світлана ніби тільки зараз нарешті прокинулася від важкого зимового сну! Наче пташина, що несподівано для себе випурхує з незачиненої недбалим господарем клітки, легка дівоча душа розправляла забуті занімілі крила, жадібно всотуючи тепле сонячне проміння, настояне на терпкому акацієвому хмелю.
- Ох, як я довго спала!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
(Леся Українка. «Лісова пісня»)
Пригадалися Світлані рядки з улюбленої п’єси, яку ще школярами грали вони з однокласниками у шкільному театрі. Ай справді, вона тепер схожа на мавку, самотня, трохи задумлива, але усе так само залюблена у зелені ліси, озерну блакить і високе прозоре поліське небо. Відтепер ані хвилини не лишиться вона у гаміркій вічно заклопотаній столиці! Мерщій подалі! До лісової тиші і древньої зеленавої Прип’яті, що вже, мабуть, зтужилися за своєю царівною.
Рішуче ступивши крок до залізного потоку, Світлана вимогливо підняла руку. Однак, на превеликий подив жоден з водіїв не звернув уваги на рудоволосу сміливицю. Машини і далі рухалися нескінченною стрічкою, проминаючи небажану пасажирку. Одні діловиті авто не хотіли відволікатися на чужі клопоти, їхні водії не відривали очей від шляху та дороговказів. Інші, схожі на багатоголових міфічних химер, поглядали на дівчину із співчутливою безнадією: мовляв, куди ще тебе брати, самі ледве увібгалися. Однак, до наступного автобуса було ще чимало часу, і Світлана уперто продовжувала своє голосування.
Несподівано їй пощастило. Ще зовсім новенька блискуча срібляста «Волга», вирвавшись із залізного транспортного ланцюга, зненацька пригальмувала перед дівчиною. Від несподіванки Світлана аж відсахнулася. Молодий водій, посміхнувшись, з цікавістю глянув на неї:
- Вам куди? – спитав привітно.
- До Чорнобиля.
- Сідайте. Довезу.
Світлана радісно вскочила до машини.
У салоні було затишно і просторо. Водій вів машину упевнено, насолоджуючись поїздкою. Молодий, років двадцять п’ять, русявий нічим непримітний, але досить симпатичний, він знову всміхнувся до пасажирки:
- На канікули? – спитав, глянувши на пузату Світланину сумку, що ледве вміщалася у неї на колінах.
Дівчина кивнула. Вона вже трохи оговталася від раптової вдачі і почувалася зручно на передньому сидінні.
- А я ось їду додому на новенькій машині, - похвалився водій. – Щойно отримав. Бач, як наша батьківщина піклується про молодь! До речі, Олександр Княжук, - представився він. – Можна просто Саша. А Вас як звати?
- Світлана Перелесник. Можна просто Світлана, - посміхнулася пасажирка.
- Красиве ім’я! – оцінив Саша.
- Дякую, - зашарілася дівчина.
- І де ж Ви навчаєтеся, Світлано? – продовжував знайомство Княжук.
- У медінституті. Буду лікарем! – гордо відрекомендувалася студентка.
- Так, хороші лікарі нам дуже потрібні, - серйозно зауважив новий знайомий. – Світлано, а приїздіть до нас на роботу, як закінчете навчання! До речі, Ви знаєте куди я Вас запрошую?
- Ні, - розгубилася дівчина від несподіваної пропозиції.
- Є на карті Радянського Союзу молоде місто Прип’ять. Найсучасніше, найзручніше місто у світі! Чули про таке?
- Чула! – стрепенулась Світлана. – Місто молоді та енергії!
- Егеж! Місто молодих енергетиків та енергійних молодят, - засміявся Саша. – То Ви бували у Прип’яті?
- Ні. Тільки читала про місто у газетах.
- А хочете, я покажу Вам наше місто?
- Звісно ж, хочу! – загорілася юна мандрівниця.
- Ну, то уперед!
І лискуча срібляста «Волга» зметнулася над сірою стрічкою шляху.
То була незвичайна, ні на що не схожа мандрівка! Світлана ще ніколи не бачила стільки зелені по сусідству з новенькими ще майже не обжилими висотками. Місто Прип’ять виявилось надзвичайно затишним і несподівано сучасним. Тут все було поряд: центральна площа з універсамом та міськими установами, квітучі подвір’я гуртожитків, малосімейок та школи з дитсадками. Особливо ж раптову гостю вразив місцевий палац культури «Енергетик». І справа зовсім не у мармурових східцях чи інших архітектурних прикрасах. Світлану скорили працівники палацу, молоді бібліотекарі, музики, актори, і звичайно ж друзі її нового знайомого Княжука художній керівник тамтешньої дискотеки Микола Яловий та його подруга і соратниця Таісія Ковальова, Прип’ятська журналістка і поетеса. Взагалі у містечку панувала весела, життєрадісна атмосфера. Скрізь жартували, віталися, ділилися новинами і досягненнями, і у більшості своїй то були молоді люди, тож Світлані навіть здалося, ніби вона повернулася до їхнього з Ганною гуртожитку.
- Ну,то як Вам Прип’ять? – поцікавилася Таїсія, граційно придушуючи духмяну цигарку у різьбленій попільничці.
- Надзвичайно! – вражено видихнула юна гостя.
- Ви б побачили, як Світлана роззиралася навсебіч, коли ми тільки заїхали до міста, - задоволено посміхнувся Саша, турботливо розливаючи запашний чай у яскраві чашечки. – Ой, Світланко, забув спитати: а може б Ви випили кави? – схаменувся він.
- Дякую, - зашарілася дівчина. – Чай, певно, теж смачний. Не хвилюйтеся.
- Сашо, що ти пригощаєш товаришку чаєм та кавою! – втрутився у розмову скуйовджений, але досить симпатичний Микола. – Краще б запропонував гості портвейну або шампанського.
- Що Ви, що Ви! – замахала руками і без того спантеличена дівчина.
- Не зважайте. То товариш Микола так жартує, - заспокоїла її Таїсія. – Алкоголь – то оманлива субстанція. Тут у Прип’яті, ми черпаємо натхнення у спільній меті та праці. Чи не так, товариші? – звернулася поетеса за підтримкою до своїх земляків.
- Авжеж, - інтенсивно закивали чоловіки.
- Ну, то давайте знайомитися, Світлано. Саша сказав, Ви навчаєтеся на лікаря, - Таїсія прискалила до гості пильне око.
- Так, - кивнула дівчина, трохи відсьорбнувши чаю, що так вабив приємним липовим ароматом.
- Прекрасна професія, - зауважив Микола.
- Скажіть, а це правда, що у Прип’яті 75% населення працює на атомній станції? – зважилася на питання Світлана.
- Так, - підтвердила Таїсія.
А Микола додав:
- До речі, Саша працює інженером атомного блоку на ЧАЕС.
- Невже! – здивувалася юна товаришка.
- Правда, правда, - підтвердила Таїсія. –Наш товариш Княжук, можна сказати, - унікальна людина! Отримав від держави премію та звання передовика праці. І це без жодного втручання з боку батьків.
- Товариш Світлано, не слухайте цю базіку, - засміявся новий знайомий – а то Тася ще перехвалить мене! Ходімо краще я покажу Вам наш міський парк.
- А Ви ще не були у нашому парку? – вдавано здивувався Микола.
- Ні, - озвалася студентка.
- Ну, старий, оце так схибив!
- Дійсно, - погодився Саша. – Ну то як, гайда до парку?
Чоловік похапцем забрав Світлану, і вони продовжили мандрівку містом. Виявилося, що у Саші скрізь були знайомі. Він пояснив це тим, що Прип’ять – не Київ, тож на кожному кроці стрінеш тут друзів і колег.
- Коли Ви, Світланко, приїдете до нас працювати, то також за кожним рогом стрічатимете знайомі обличчя.
Не став винятком і міський парк. Сашу вітали зусебіч усміхнені молоді люди, розпитували про справи, а він жартував і усіх знайомив із Світланою. Бузковий травневий вечір запалював над містом енергетиків ліхтарі та зірки. Довкола лунала весела музика і сміх, скрізь було затишно, комфортно і спокійно. Зненацька Світлана усвідомила, що їй зовсім не хочеться повертатися до рідного Чорнобиля, не хочеться розлучатися з таким дивовижним містом Прип’ять, де 75% населення працюють на загадковій атомній станції (найбільшій атомній станції в Європі, як сказав Саша). А ще дівчина зрозуміла, що їй не хочеться розлучатися з новим знайомим, випускати Сашину руку, більше не бачити його посмішки та симпатичного відкритого обличчя.
- Вже пізно, - сказав Саша, ніби відчувши Світланину розгубленість. – Певно, Вам уже час додому?
- Певно, так, - зітхнула спантеличена дівчина.
Срібляста лискуча «Волга» зупинилася біля скромної Світланчиної хатини вже пізно увечері.
- Дякую за цікаву мандрівку, Сашо, - подякувала розчулена дівчина. – Прощавайте.
- Спасибі і Вам, Світлано.
Молодий чоловік лагідно стис маленьку дівочу руку:
- Для мене це був надзвичайний вечір. Скажіть, а я можу ще раз запросити Вас у гості?
Вона нетерпляче чекала на це питання і водночас боялася почути його. Світлана опустила очі не в змозі приховати хвилювання:
- Ну, якщо це зручно.
- Звісно ж, зручно! – підхопив Саша. – Значить, домовилися. За кілька днів я матиму вихідний, і ми знову прогуляємося з Вами. Згода?
- Згода, - прошепотіла Світлана і щаслива випурхнула з машини в оксамитову імлу.