«Полювання на тура»

 

        То було найулюбленішим її заняттям – причаївшись у закутку, тихенько спостерігати, як Дужень гострив свої списи та стріли. Вона пильнувала кожен рух потужної парубочої статури, вкарбовуючи у маленьке дівоче сердечко найдрібнішу деталь, ніби малювала лісового велетня, високого, дужого, грубого, мов чугайстер. Як би вона могла, то й справді намалювала б чи вишила свого любого красеня на якомусь полотні. Ото вийшов би малюнок! Але маленька Ведушка не мала того хисту, то ж усе, що могла – всотувати образ коханого Дужня, його могутню поставу, смаглявий вид, чорну буйну гриву усім своїм єством, аби згодом, поночі, пригадувати усе те у своїй скромній дівочій хатинці над Прип’яттю. А що, зрештою, було робити темними вечорами, малій самотній сироті?

       Відтоді, як позаминулого літа якісь грабіжники дорогою з Києва вбили її батька, Ведушка лишилася сама. Матері своєї дівчина не знала змалку (сердега померла при пологах), то ж її ненькою була мовчазна Прип’ять.

       Спочатку по смерті батька-рибалки Ведушка боялася лишатися на самоті в їхній невеличкій приземкуватій хатинці і частенько просилася переночувати до Заграви, своєї найліпшої подруги. Отам, у Звіролововій хаті, вона й узріла його – Дужня. Він саме прийшов з полювання і вішав на стіні свого лука, коли Ведушка увійшла до світлиці. Вона знала його змалку, але давно вже не бачила так близько. Дужень височив посеред хати, майже сягаючи головою стелі. Він повертався поважно і потужно, і здавалося, що дерев’яні стіни марно намагалися увібгати у себе його міць та шалену звірячу потугу. Гостя вклякла при порозі, мимохіть затулившись від господаря маленькими рученятами. Той спочатку навіть не помітив дівочої присутності, а взрівши дівчину, доброзичливо всміхнувся:

      -   Ведушко, чи то ти? – поспитав.

      Гостя мовчки кивнула.

      -   Ага. Он вже яка виросла! А чого мовчиш? Хіба злякалася?

      Його негучний, але твердий голос озвався до дівчини лагідними нотками. Від того голосу Ведушчени коліна ще дужче затрусилися, і, аби не впасти, вона сперлася на стіну.

      -  Не бійся, мала. Та чи ж я лісовик, що ти так сполотніла? – розгублено  всміхнувся Дужень.

      Ведушка і сама не знала, що з нею коїться, але відтоді, щоразу зустрічаючи парубка, вона відчувала, як по-зрадницьки тремтять їй коліна і забиває дух.

       А що Дужень? Чи помічав він дивакувате дівча? Хтозна! Син Звіролова, як і батько, цілковито жив лісом. Він тижнями зникав у диких нетрях, вивчаючи  звірячі стежки і пасовиська, протоптуючи власні шляхи. Молодий Дужень був найкращим слідаком, мисливцем і лісником, правицею і надією їхнього із Загравою батька. Неговіркий і суворий на виду, парубок був спритним ловцем і уважним слухачем лісу. Він знав усе, що відбувалося довкола, кожну травинку і тваринку надприп’ятських лісів, а от про власні думки і почуття говорив рідко і неохоче. Та Ведушка і не питала. Лише одного разу, коли дівчина ненароком втрапила до вовчої ями і Дужень прийшов її визволяти, вона відчула, як несміливо і ніжно торкався він її тіла, і доки парубок діставав її з пастки, зомліла від переживання.                   

      - Сердега! - жаліла подругу Заграва. – оце ти натерпілася, бідненька! Добре хоч, що брат був удома. Скажи, а пам’ятаєш, як у дитинстві, коли ми були ще зовсім малими, старший Дужень носив нас на руках? Ото ми тішилися!

      Ведушка пам’ятала, і від того спомину ставало їй солодко і тепло самотніми днями на березі зеленавої Прип’яті. Сама не знаючи чого, вона лякалася тих спогадів, а ще більше страхалася, що про них дізнаються Дужень або Заграва. Відтак Ведушка дедалі частіше усамітнювалася у зеленавій гущавині, а найближчими її друзями стали дерева, річка та вітер. З часом вона призвичаїлася до свого усамітнення, навчилася слухати лісову тишу, розуміти мову птахів і дерев. Дівчина підгодовувала тварин, гоїла їхні рани, лікувала дерева, оберігала порядок у навколишньому лісі.

      Одного вечора до Ведушчиної хати хтось постукав. Двері відчинилися і на порозі з’явилася невисока дівоча постать з довгим, майже до землі, темним волоссям. Ведушка аж зблідла на виду, здогадавшись, що то до неї прийшла лісова мавка.

      -  Добривечір, - привіталася гостя.

      -  Здрастуй, лісова царівно, - озвалася господиня.

      -  А чи впустиш до хати? – спитала мавка.

      -  Хіба можу тобі відмовити? – умліваючи від страху зауважила дівчина.           

      Зайшовши лісова мешканка кілька хвилин мовчки роззиралася довкола. Зрештою, присівши на лаву під вікном, вона заговорила:

      - Прийшла до тебе, Ведушко, за прихистком.

      - Прошу. Але чим може прислужитися звичайна людина лісовим мешканцям?

      - Ой, Ведушко., нічого то ти не знаєш! – раптом затужила вголос Мавка. – Боронить тебе Прип’ять від ворога і небезпеки. Гадаєш, чому не наважується приходити до твоєї хати ані хижий звір, ані лісова челядь? То усе завдяки Прип’яті. Любить вона тебе, то й боронить. Каже, що збереже тебе, а ти вбережеш її.

      -  Звідки знаєш? – здивувалася дівчина.

      -  Мабуть, уже знаю, - похитала довгокосою головою мавка. – А от мене нікому прихистити!

      -  Чому так?

      -  Прийшли княжі люди до нашого лісу, та й ну вирубувати дерева.

      - А що ж Звіролов? – здивувалася Ведушка. – Він же мусить оберігати надприп’ятські ліси.

      -  А Звіролову байдуже! Його, бач, князь київський найменував Лісовим Царем і засипає золотом та усілякими обітницями.

      -  Як же то так! , - сплеснула руками маленька господиня. -

      -  І ніякої немає на нього зброї. Хитрий він, наче лисиця, і спритний, як сарна. Та нічого, зажди, Звіролове, покарає тебе лісовик! – погрозилася заплакана мавка.

 

 

      Молодий князь Всеволод напружено вслухався у далеке гавкання мисливських собак. Чого вони там так довго вовтузяться? Це було його перше самостійне полювання, без батька, старших бояр і батьківських дружинників. Його перше доросле полювання без настанов і порад, без в’їдливого батьківського погляду та улесливих боярських запобігань. Це було його власне полювання! Всеволод одразу вирішив, що полюватиме на тура. Так, саме на тура. Хіба могло бути інакше? Хіба він, наступник свого батька великого князя київського, міг полювати на білок, чи качок, ба чи навіть на лисицю або на вепра?  Всеволод так і сказав про це лісничому Звіроловові. Той глипнув на княжого сина з-під лоба:

      - Та де ж, княжичу, взяти того тура? - чи то здивувавсь, а чи розсердився він.

       - А я звідки знаю! – спалахнув завзятий юнак. – Це ж ти живеш у надприп’ятських лісах. Батько каже, ти – вправний мисливець.

       - Егеж, то правда, - закусив чорного вуса Звіролов. – Отож я і кажу, що не бачив тут турів ще зтогоріч.

      Але молодий князь ніяк не здавався: знайдіть йому тура, та й годі! Ще й додав лісовому цареві кілька жмень золота. Тоді вже той мовчки коротко кивнув: мовляв, на тура, то й на тура.         

      Домовилися, що княжич із кількома своїми дружинниками сховається у засідці, а Звіролов разом з рештою мисливців за допомогою собак гнатиме здобич із лісових хащів. Засідку облаштували на краю великої галявини, куди звір мав би вискочити, наполоханий гончими псами. Лісничий пояснив, що на такій галявині Всеволодові буде зручно зустріти здобич і вполювати її.

      - Тримай, княжичу, списа напоготові, - попередив мисливця досвідчений Звіролов. – Дожидай, як тур піде супроти, тоді саме і встромиш списа йому у горло. Влучиш – твоє щастя.

       - А як не влучить? – злякався Вітольд, княжий поплічник.

       - А як не влучить – то вже моя морока.               

      З цим старий мисливець, тріпнувши чорним плащем, розвернувся і рушив до лісових нетрів. Частина дружинників із собаками посунули за ним, решта лишилися біля княжича.

      Лови розпочалися на світанку, коли сонце саме виринало з небесної ріки. Було ще прохолодно і вогко від вранішньої роси, і від княжих коней, змоклих у високій траві, йшов приємний теплий пар. Час спливав. Сонячний човен був уже на півдорозі, а звір усе не з’являвся. Всеволод втомився тримати списа наготові, втомився чекати у безглуздій криївці. Та й що воно за полювання таке, коли ти все ховаєшся, ніби сама здобич, дратувався він! А тут іще хтось із княжих людей пустив чутку, ніби тури чи то вимерли, чи то лишили надприп’ятські ліси ще минулого літа.

       - Та від чого б їм тікати? – поспитався спохмурнілий княжич.

       - Хіба ясний князь не чув, що минулого року Ваш шановний батько, престольний князь київський заклав на річці Прип’яті мисливський терем з ровами та вежами?

       - Авжеж, чув, - кивнув Всеволод.

       - А чи знає ясновельможний пан, скільки лісу було витрачено на те будівництво? – допитувався невисокий чоловічок з гостренькою, мов у цапика борідкою.  

       - Звідки б мені знати!

       - То, коли Ваша добра ласка, я підкажу Вам.

       - То кажи, - наказав княжич.

       -Задля нового терема з чотирма вежами і валами довкола пресвітлий князь наказав вирубати зо дві версти тутешніх лісів. А згодом зажадав ще деревини для княжих палат на околиці Києва. От Вам і турячі угіддя понад Прип’яттю.

       - То ти рахуєш княжі витрати? – недобре всміхнувся Всеволод.

       - Хіба ж? – здивувався нахабний челядник.

       - Вітольде, ану штрикни в бік цього базіку, аби менше заглядав до княжих палат! – наказав княжич.

       - Та завіщо ж, ясний княже? – злякався гостробородий.

       -  За твого довгого язика, - гигикнув вірний Вітольд, проштрикуючи чоловічка гострим списом.                

      Той зойкнув і, розпачливо схлипнувши, повалився у високу траву… 

          Ось, нарешті, княжич почув довгожданий гук мисливського рогу та собачий ґвалт. Щось ворухнулося у грудях водночас радісно і лякливо. Всеволод облизнув пересохлі вуста і міцніше стис вірного списа. Гомін усе наближався, і ось уже стало чутно, як під натиском дикої потуги тріщить гущавина. На якусь мить кінь під княжичем зворохобився, і Всеволод відчув, як щось неприємно зашкребло десь під серцем. Невдовзі на галявину із чагарників вирвався звір.

      Велитеньський тур місив копитами глевку прип’ятську землю, Могутній, як дуб, він вигравав на сонці чорно-брунатним густючим, мов руно, хутром. Його золотава гривка стояла дибки між двома загрозливо вигнутими рогами. Ще ніколи молодий князь не бачив такої краси та міці! І хоча по всьому було видно, що тур добряче втомився і засапався від тривалої погоні, він зовсім не був схожий на зацьковану жалюгідну налякану здобич. Його дуже тіло випромінювало дику, невтримну силу, яка так вабила Всеволода. Звір спинився просто супроти княжича. Здавалося, він відчув близьку загрозу, бо підняв горду рогату голову, ніби дослухаючись до сусідніх кушерів і обираючи собі подальший шлях. Тур стояв зовсім близько. Юнак навіть чув, його важке дихання. Рука, що нетерпляче стискала спис, заклякла сама собою. Зворушений князь захоплено стежив за своєю мішенню, забувши про полювання і небезпеку.

      Раптом щось сталося. Собаче гавкання змінилося скаженним гарчанням. Тур здригнувся усім тілом і дико відскочив убік. Руда кудлата тварюка виривала клоччя з могутньої турячої спини. Крутнувши головою, жертва вдало зачепила мисливського пса дужим гострим рогом і він сторчма полетів їй під копита. Але вже за мить мучитель знову вчепився турові у стегно. Той оскаженіло затрубив ірвонувся вперед просто на князя. Всеволод ледве встиг відвернути коня, але зброї так і не підняв. Натомість княжий поплічник варяг Вітольд, жваво вихопившись із засідки, підскочив до тура і встромив йому у горло гострий спис. Звір захитався, але не впав. Затрубивши, він нахилив величну голову і підхопив на роги Вітольдового коня. Варяг скрикнув та безпомічно гепнувся у чагарники. Тоді, оговтавшись і збагнувши небезпеку, Всеволод пришпорив коня. Він підскочив зовсім близько, майже впритул, і встромив списа у груди жертві. Фонтан гарячої крові вдарив княжича в лице. Мисливець примружився та знову вдарив списом навмання. Лісовий красень зітхнув і впав на коліна перед князем. Звідусіль залунали схвальні крики:

      - Оце так князь!  Справжній мисливець! Уполював таку здобич!

      Всеволод відвернувся, втираючи парчевим рукавом скривавлене лице. Перед ним корчився у смертних судомах забитий тур. Так, він уполював свою першу здобич, майже власноруч. І що йому з того, що, можливо, цей тур останній у надприп’ятських лісах! Адже Всеволод – князь, як і його ясновельможний батько, і лише їм, князям київським вирішувати де і скільки вирубувати лісів, полювати звіра, мостити мости. А тим, хто стануть їм на заваді або наважаться пащекувати, він без вагань вкоротить язика.         

 

 

      Зненацька очі їй засліпило яскраве світло. Ведушка наполохано зіщулилася, затуливши обличчя полотняним рукавом. Куди це лісова Мавка її привела?  Мало що розуміючи, засліплена дівчина тривожно дослухалася до неясних шерехів довкола. Одне лишень знала достеменно: вони у лісі, серед високих шумовитих дерев, що стишено поскрипували десь над головою. Зрештою Ведушка наважилася розплющити очі і вражено завмерла, здивовано роззираючись навкруги. Просто перед нею на великій галявині межи могутніх старезних дубів танцювала рудокоса ватра. Хистке полум’я тремтіло  від ледь помітних доторків прохолодного нічного вітерця, потім раптом зупинялося на мить, вихоплюючи з темряви чи то м’язистий стовбур, а чи чиюсь кудлату голову, і знову продовжувало свій  незбагненний танок. Довкола ватри зібралася лісова челядь: довгокосі мавки, волохаті чугайстри, перелесники та усілякі перевертні. У центрі галявини перед вогнищем сидів сам Лісовик. Ведушка впізнала його по брунатних шатах і пухнастій шапці, що красувалася на сивій волохатій голові. Лісовик пильно спостерігав за дівчиною великими жовтими, як у вовка, очима.                             

      - Батьку, я привела її, - озвалася недавня Ведушчена гостя.

      Мавка стояла поряд з дівчиною, закутана плащем темного волосся, ледь сягаючи малій Ведушці по плечі.

      Лісовик поважно схилив голову:

      - Вітаю тебе, улюбленице Прип’яті, - сказав він урочисто. – Я і мої діти вже давно чекаємо на тебе. Дякуємо, що прийшла на наше лісове віче.

      Розгублена Ведушка здивовано роззиралася навсебіч. Час від часу, коли тремтливе полум’я вихоплювало з темряви аж надто волохату голову чи зубатий писок, беззахисну дівчину проймав колючий острах. Але шанобливий голос Лісовика дещо заспокоював маленьку мандрівницю.

      - Ти прийняла до хати одну з моїх коханих доньок, - неспіхом провадив далі цар лісу. – Спасибі за гостинність. Останнім часом люди не дуже-то жалують лісову челядь, усе прагнуть витіснити нас з надприп’ятських лісів, наче ми оті безмовні тури, що не в змозі постояти за своє право жити на цих землях, які з давніх-давен відділила нам матінка Прип’ять. Але нас не так-то просто знищити.

       - Авжеж, не просто! – загула лісова громада, звужуючи кільце довкола свого батька.

      Лісовик заспокійливо підняв угору міцну, як дубова гілка, темну руку. І знову повернувшись до Ведушки, продовжив:    

      - Отож, вельми шановна матінка Прип’ять порадила нам звернутися за допомогою до тебе. То як, чи візьмеш під свою опіку лісових дітей?

      Ведушка здивовано мовчала. Вона ніяк не могла збагнути чи це їй сниться, а чи відбувається насправді. Що ж їй відповісти лісовому цареві?

      - Хіба спроможна одна маленька людина порятувати цілий ліс? – запитала вона нарешті.

       - Бджола теж маленька, - подумавши, озвався Лісовик: - Але без її непомітної праці неможливе лісове життя. А від одного лишень сонячного променя прокидається усе живе на землі. То чи згодна ти стати хранителькою надприп’ятських лісів?

       - Ти хочеш довірити беззахисній сироті охороняти твої ліси? – дедалі більше дивувалася Ведушка.

       - Прип’ять наділила тебе надзвичайною силою. Знаю, тільки ти зможеш подолати відступника Звіролова та визволити ліс від княжих лабетів.

       - Так, тільки ти! Лише ти! – підхопило лісове віче.

       - Але ж як! – злякалася дівчина.

       - Не бійся,матінка  Прип’ять навчить тебе, що робити, - заспокоїв Лісовик. – То ти згодна?      

       - Погоджуйся, Ведушко! – розпачливо схлипнула знайома Мавка.

       - Врятуй нас! Благаємо врятуй! – загуло, запищало, зашипіло, застогнало навкруги.

      Наполохана Ведушка злякано затулила вуха, аби не чути отого стогону про порятунок. Але хіба може вона, як може вона кинути напризволяще беззахисний ліс?! Вона знала і любила його з самого малку, відколи пам’ятала себе. Ліс був її другом, порадником, рятівником і годувальником, її найближчим і найдорожчим товаришем. Тільки йому та матінці Прип’яті довіряла сирота свої найпотаємніші мрії, радощі та переживання. І вони завжди підтримували її. Навіть у найскрутніші часи, коли загинув Ведушчин батько, мудра Прип’ять заспокоювала свою улюбленицю, приколисуючи гіркі думки теплими зеленавими хвилями. Тож, напевно, тепер настала Ведушчина черга підставити лісові та річці своє слабеньке плече. Чим би не прислужилася дівчина своїм друзям, а мала віддячити їм, стати на заваді руйначам та заїдам, що зазіхнули на прип’ятські скарби і волю.

      - Я згодна, - тихо озвалося дівча.                 

 

 

      Ведушка обережно ступала широким подвір’ям, щільно вимощеним ще свіжим трупом широкоплечих прип’ятських дубів. Ще й досі їй вчувалися розпачливі скрипучі зойки, що чула їх проминаючи вирубані дубняки та вільшаники. Понівечений ліс стогнав і корчився від ран. Зелений могутній велитень виявився безсилим перед людською жадобою та свавіллям. Як може вона, маленька істота з берегів зеленаво-каламутної ріки зарадити лиху, яке зненацька звалилося на тутешні місця? А проте, хіба вже так зненацька? Коли кілька років тому київський князь зачастив до пихатого Звіролова, був ще живий Ведушчин батько. Чи не одразу чоловік зметикував, що воно за гості:

      - Ой доню, - зітхав батько. – Чує моє серце, не на добрі справи завітав князь київський до нашого лісу.

      Відтоді усе частіше понад Прип’яттю почали лунати мисливські сурми та собачий ґвалт, згодом до них залучилися і сокирчані співи. А Звіролов тим часом усе більше наливався пихи та жорстокості. Він тепер рідко помічав звичайних людей, усе тягся до бояр та дружинників, а ліс мав за власність.

      - Ще мої пращури почали оберігати ці нетрі від чужинців, тож  хіба київський князь – якийсь зайда? – Говорив він поважно, підраховуючи княжі гривеники.

      Ведушка, тремтячи усім тілом, щільніше загорнулася у чорний плащ. Що ж їй тут робити? З яким словом звернутися до київського можновладця і чи послухає той Хранительку Прип’яті і тутешніх лісів? Дівчина ще досі не звикла до свого нового титулу, досі не могла до кінця усвідомити усього, що відбулося з нею останнім часом. Відтоді, як вона прихистила у своїй хатці наполохану Мавку, не минуло і кількох днів, а так багато змінилося у Ведушчиному короткому житті! Дівчина на мить примружила опуклі сіро-блакитні очі, пригадуючи, як ясно палахкотіла ватра межи кремезних предковічних дерев, дихаючи їй в обличчя своїм небезпечним теплом, ніби попереджаючи: доки житимуть ліс і Прип’ять, доти житиме і сама їхня хранителька. А потім!.. Потім їй на плечі хтось накинув дивовижний чорний плащ і Ведушку провели до княжого терема з тим, аби відмовила князя від лісових забав. Так вона опинилася серед широкого двору, вимощеного свіжозрубаним деревом. Довкола дівчини височіли ще зовсім нові, аж пахучі, дерев’яні будівлі княжого обійстя. Ось у променях надвечірнього сонця  вилискувала дубовими дошками велика стайня з широкими дверима. Побіля неї притулився довгий барак княжої дружини, ніби дужі варяги теж коні на службі у князя київського. А онде стодоли і трапезна, звідкіля линув запах печені, круто замішаний на ароматі свіжотесаних березових та вільшаних колод. А подалі від усього господарства, у глибині дворища височів терем самого пресвітлого князя, де частенько гостював, сховавшись од державних клопотів, вельможний господар земель київських. Важкі Позолочені дубові двері були настяж одчинені, і Ведушка бачила, як від самого порога вгору піднімалися широкі дебелі сходи, вкриті звірячим хутром. Ось куди їй треба – до княжих палат! Несподівано маленькій сміливиці здалося, що вона змінила свою звичну подобу і з тендітної слабкої дівчини перетворилася на гнучку та спритну чорну кішку. За мить вона вже прослизнула повз княжу варту, і ніхто, здається, навіть не звернув на неї уваги...

      М’яке хутро доречно застелене на сходах вигідно приглушувало і без того легкі дівочі кроки. Щоправда, Ведушці було боляче і гірко топтати звірячі шкури, адже  ще вчора вони служили своїм лісовим господарям: сірі – вовкам, руденькі – лисицям та білочкам. А верхню сходинку прикрашало чорно-брунатне туряче хутро, ще зовсім свіже і не притоптане вельможними ногами.                            

      - Всеволоде, це ти? Сину, накажи, хай принесуть свічі. Скоро вже почне темніти.

      Невисокий, трохи присадкуватий чоловік, спершись на грубе підвіконня, спостерігав, як сповзало за ліс натруджене денними клопотами сонце. Небесне світило, ніби бавлячись, на прощання позолотило останніми променями прибиту сивиною княжу голову і шовкове корзно на його плечах. Князь важко переступав з ноги на ногу, і у кожному його русі проглядала утома. Розгублено спинившись неподалік, Ведушка спостерігала за можновладцем. Чомусь, дівчині стало жаль старого князя, його натомленого тіла і засмученої постави. Ніби відчувши на собі погляд чужих очей, господар повільно обернувся. Їхні погляди стрілися і здивовано завмерли.

       Так зустрічаються гарячий сонячний день із загадковою вечоровою студеністю, так молоденька сарна зазирає в очі старому кудлатому вовчиську. Дві протилежності, дві непримиримі сили зійшлися у високій світлиці свіжо зрубаного посеред надприп’ятських лісів княжого терема і завмерли у передчутті двобою. Вони роздивлялися одне одного, мовби приміряючись, готуючись до герцю. Першим озвався Князь:

      - Хто ти і звідки взялася? – спитав зачудовано.

      - Я – Ведушка, хранителька надприп’ятських лісів. Маю до тебе справу, Княже, - сказала дівчина, сміливо витримуючи на собі владний погляд.

       - Ну, то кажи – чого прийшла?                         

       - Нехай твої люди припинять нівечити ліс і не вбивають його мешканців.

       - То ти хочеш наказувати князеві, що йому робити? – недобре посміхнувся можновладець. 

       - Коли сам князь того не знає, то мусить хтось йому підказати, - озвалася на те хранителька. – Хіба ти бажаєш лишити у спадок княжатам мертву Прип’ять і зрубаний ліс?   

      Ще ніхто не наважувався говорити з ним так відкрито і просто! Хто ж вона така, ця Ведушка? Може, й справді ця дівчина наділена неймовірною силою, що так сміливо прийшла сюди. 

      - А якщо я накажу вбити тебе? – спитав Князь стомлено.

       - Завтра прийдуть інші, - відповіла вона. – Ти не зможеш убити всіх.

       - Хіба? – хрипко засміявся господар земель київських. – Подейкують, що турів я вже знищів. Чула, мій син уполював останнього?

       - То не твоя заслуга, - зітхнула Ведушка. – Просто тури виявилися слабшими за інших і скорилися твоїй лихій волі. З нами так не вийде.   

      Он воно як. Ця відьма прийшла до його терема з погрозами? А це вже зась! Його, Князя київського, не злякати! Роззлючений Князь приступив до гості майже впритул, затуливши їй сонячне світло, що ще слабеньким снопиком пробивалося у високе різне вікно.

      - А може, ти прийшла вбити мене? – гнівно дихнув їй в обличчя.    

У великих сіро-блакитних дівочих очах не було остраху, тільки осуд і жаль.

      - Бережися, Князю, - влада-бо засліплює, - прошепотіла Ведушка.

      Різко запахнувши свій плащ, вона раптом обернулася на великого чорного птаха, що, легко змахнувши широкими крильми, вилетів у відчинене вікно.