«Полювання на тура»

 Червоний бус незграбно пригальмував біля автозаправки, що несподівано випірнула з несамовитої зелені придорожньої лісосмуги.

      - Хвилин за 20 в’їдемо до 30-кілометрової зони відчудження, - несподівано дзвінким, навіть трохи урочистим голосом повідомив гід. – Тож пропоную пасажирам розім’ятися і поснідати, аби потім цілковито насолоджуватися мандрівкою.

      Невеличка компанія слухняно вибралася з автобуса і розсипалася автозаправкою. Максим вийшов останнім і затримався, з цікавістю роззираючись навколо.

       Скажені авта пролітали кудись повз непримітну стоянку з невеличким, досить-таки охайним кафе, що затишно примостилося у затінку кремезних горіхів. Пара автівок з метушливими водіями коло бензоколонок. А на передньому плані панорами у величезній калюжі купалися відчайдушні горобці. Ось і маєш придорожній пейзаж.  Турист посміхнувся, спостерігаючи ту картину, і рука мимоволі потяглася за фотоапаратом. Око звично вдивлялося в об’єктив, підловлюючи найнепомітніші деталі.

      - Захоплюєтеся фотографією? – вихопився з-за плеча приємний дівочий голос.

      - Є трохи, - кинув мимохідь.

      - А сфотографуйте мене. Можна?

      Максим нарешті поглянув на дівчину. Невисока, привабливо зграбна, зодягнена у темно-блакитний спортивний костюм, що вигідно підкреслював граційну жіночність гнучкого молодого тіла. Руде волосся кокетливо вибивалося неслухняними пасмами з модної зачіски. «Руденька» (так Тур назвав про себе дівчину) дивилася на нього по-дитячому допитливими зеленавими очима з майже непомітними сріблястими прожилками.         

      - То як, знімите? – всміхнулася, знову демонструючи симпатичну ямочку.

      - Давайте. Де Вас?

      - Та хоча б і тут. А може, порадите, де краще? 

Фотограф критично оглянув панораму. Де б зазняти найвигідніше?

      - А ставайте-но біля автобуса, - скомандував діловито.

      Модель слухняно метнулася до червоного, трохи запиленого буса і примостилася, по-котячому мружачись на сонці.  «Клац, клац».

      - А тепер гайда он до тих колоритних горіхів. Знімимо Вас, так би мовити, на лоні природи.      

      Вона ретельно виконувала усі майстрові настанови, по-дитячому довірливо посміхаючись у його об’єктив.  

      - А Ви вправна модель, - скінчивши фото сесію похвалив він дівчину.

      - Дякую, - трохи зніяковіла вона. – До речі, я – Ксенія, можна просто Ксана. А Ви?

       - Максим Тур, - представився фотограф. – Можна просто Максим.

       - Приємно. Максиме, а хочете кави?

       - Не проти.

       - Я теж. Ходімо до кафе?

       - Гайда. А як щодо Вашого супутника? – спитав мимохідь. 

       - Ви про Едика? – кокетливо посміхнулася Ксана. – Так він – просто мій… - вона замовкла, підбираючи слова. – А зрештою, яка різниця?

       - Абсолютно ніякої, - погодився Максим, відчиняючи перед новою знайомою двері до кафе.    

      …Вони обрализатишний столик у кутку біля вікна. З краєвидом на зелену зону, як слушно зауважила Ксана. Легкий аромат кави приємно лоскотав ніздрі. Навпроти Максима щось говорила усміхнена симпатична тепер уже знайома дівчина. Він посміхався у відповідь, хоча майже не чув і не розумів її слів. Зате його пильне око підмічало найдрібніші деталі: злегка примружені довірливі зеленаві очі, невеличка зморшка, що прокльовувалася між двох красиво вигнутих брів, тонкі, але привабливі вуста. Чи доведеться їм ще колись сидіти ось так за кавою? А раптом ця подорож змінить усе їхнє життя, круто і назавжди? Тоді, може, краще було б залишитися тут, у невідомому придорожньому кафе, сидіти ось так за цим столиком до безкінечності і дивитися, як танцюють сонячні зайчики на її золотавому волоссі?            

      - Дозвольте приєднатися до вашої компанії, - грудний жіночий голос вивів Максима з романтичної нірвани.

       - Будь ласка, - посміхнулася Ксана.

       - А молодий чоловік не заперечує? – поцікавилася тим же голосом панянка у капелюшку.

       - Не заперечує, - знехотя озвався Максим.  

       -Дякуємо, -граційно схилився у легкому реверансі капелюшок. – Давайте познайомимося. Таїсія Ковальова, поетеса. А це моя колега Ірина Стриж, - відрекомендувалася пані, вмощуючись праворуч від Максима.

       - Максим Тур.

       - І Ксана.

       - Приємно, - зацокотіла ефектна Ірина Стриж.

      Доки білявка бігала за кавою, за столиком розпочалася звичайна у таких кафе розмова: хто чого очикує від їхньої подорожі, і взагалі, чого зібрався до чорнобильської зони. Виявилося, що Таїсія з подругою їхали у відрядження. Нещодавно літераторка вирішила написати спогади про свою юність у Прип’яті і творчу діяльність літературного гуртка, яким у ті роки вона керувала.

      - З нашої літстудії при палаці «Енергетик» вийшло чимало цікавих авторів, - замріяно розповідала елегантна Таїсія. – До речі, Максиме, даруйте за цікавість, А Вашого батька, часом, звуть не Юрій?

       - Якщо вірити метриці, то так.

      Чоловік не любив, коли його розпитували про батьків, яких він майже не знав.

      - Отже, я таки не помилилася! – зраділа пані Ковальова і, звернувшись до своєї супутниці, урочисто оголосила: - Ірино, наш новий знайомий – син того самого поета Юрія Тура, про якого я тобі розповідала!  

 

 

      Розгублений і схвильований повернувся Максим до червоного бусика. З голови усе не йшла розповідь Таїсії про його батька. Виявляється, він був поетом і журналістом! Нова знайома обіцяла показати Максимові батькові листи, що мали зберегтися у її схованці у Прип’яті, а ще невеличку саморобну збірочку віршів. Чому мати ніколи не розповідала йому про батька? Чому щоразу, коли малий Максимко запитував про татка, вона мовчки ковтала сльози і тільки цілувала сина у темно-каштанову голівку:

      - Тато завжди любитиме тебе, - шепотіла тужливо.

      - Але чому він не знами? Чому не приходить? – невгавав той.

       - Він не може, - зітхала мати. – Перегодом, коли ти виростеш, я усе тобі розкажу про батька, але не зараз, любий.

      А потім сталося те, що сталося. Світ здригнувся від нечуваного лиха і болю, а його мати Ганна кудись зникла. Так і виріс Максим безбатченком, ані роду, ані коріння. Ось він, найвищій витвір радянської батьківщини – людина, що не знає хто вона і звідки! Лише тепер Він почав усвідомлювати, чия потужна і гаряча кров тече у його жилах і звідки у нього оця нестримна жага до волі та безкомпромісної правди. Максим не став, як батько, майстром слова, але знайшов себе у фотографії і заговорив до людей своїми непересічними проникливими світлинами про життя таке, яким воно є, про любов і зраду, про людське безсилля і надзвичайну незбагненну велич. Що ж, можливо, батькові вірші по-новому оживуть на його  знімках. Максимові кортіло якнайшвидше прочитати рядки, які приховувалися від нього під товстим нашаруванням часу і людського забуття. За одну лише мить вишукана й елегантна Таїсія Ковальова стала для нього непросто знайомою , а родинним архіваріусом, подарунком долі, провісницею його минулого, а відтак і майбутнього.           

      - Ви дуже схожі на свого батька, Максиме, - сказала письменниця, підводячись з-за столу. – Я рада познайомитися з Вами. Тож запрошую Вас у гості до моєї прип’ятської квартири, якщо, звісно, вона ще вціліла.

      - Дякую, - озвався Тур. – Радо приймаю Ваше, Таїсіє, запрошення. Я б хотів якнайбільше довідатися про батька!      

      Який дивовижний день! Він лише розпочався, а вже приніс Максимові стільки несподіваних зустрічей і новин. Спочатку земляк Сергій, потім рудоволоса Ксана і ось, нарешті, ця загадкова поетеса. Скільки ще сюрпризів чекає на нього сьогодні? Раптом Тур поглянув на пару, що сиділа попереду. Ксана, відвернувшись від вікна, щось говорила до її вайлуватого супутника і навіть, здавалося, посміхалася. Щось неприємне і колюче завовтузилося у Максимовій душі. А що коли цей незграба у сонцезахисних окулярах – її хлопець або чоловік? Чому Тур одразу не розпитав про нього Ксану? Тепер ось ламай мізки. Невже він ревнує дівчину до кремезного туриста? Навряд чи. Максим взагалі ніколи не ревнував жодної дівчини. Фотохудожник мав чимало подруг, але з жодною так і не зав’язав серйозних стосунків. Тож чим краща рудоволоса Ксана від усих отих дівчат, яких він фотографував безліч разів, розглядаючи крізь об’єктив їхні спокусливі форми? Чим? Максим не знав. Але щось усередені підсказувало йому, що Ксана – то зовсім інший випадок. Вона не така, як решта, не схожа на жодну з його знайомих. Одним словом – неповторна...                       

 

      Тим часом червоний бусик діловито підкотив до великого залізного шлагбаума. КПП  «Дитятки».  «  Чорнобильська  АС   30 км»  красувалася велика табличка, подекуди добряче під’їдена іржею. Ось воно! Промайнуло у Максимовій голові.

      До туристичного автобуса широким стройовим кроком підійшов здоровань в армійському однострої:

      - Ваші документи, - гаркнув він до салону.

      Червоні дверцята жалісливо скрипнули і заклякли навстяж.

      - Ось, прошу, - аж підскочив цибатий гід, тицьнувши війсковому дозвіл на в’їзд.

      - Угу, - буркнув здоровань, втупивши круглі блакитні очиська у сіренький папірець. – Гаразд, проїжджайте, - сказав за мить і, підморгнувши рудоволосій Ксенії (принаймні, так здалося Максимові), грюкнув дверцятами...

 

 

      Так ось яка вона, тридцяти кілометрова зона відчудження. Максим мимоволі потягся за фотоапаратом. Вздовж зарослої дороги зеленою стіною простяглися здичавілі абрикоси, яблуні та вишні. З-поміж них подекуди визирали підсліпуваті хати, більшість з яких були без дахів і дверей. Он на одному подвір’ї вітер гойдав стару, майже безбарвну гойдалку. А ондечки під старезною крислатою грушею гордовито бовванів  величезний стіл. Певно, колись давно за ним збиралася велика родина, на свята, а чи і щовечора. Мабуть, дівчата співали пісень, а чоловіки гомоніли про справи колгоспу і цілої їхньої «огромной родины».   

Туристи зачудовано роззиралися навкруги, і в їхніх очах було помітне чекання якогось дива, а чи несподіванки.

      - Пане гід, а чи правда, що у зоні відчуження водяться дикі тури? – зненацька вихопився цікавий Віктор Кротенко.

      Здається, це питання на мить збентежило Сергія Коржа, але, швидко опанувавши себе, він відповів:

      - Принаймні я їх ніколи не бачив. Мабуть, це черговий чорнобильський міф.

       - А скажіть, де знаходиться «Рудий ліс»? – подала голос Ксана.

       - О, ми скоро будемо там і навіть матимемо коротку зупинку, - повеселішав гід…

 

 

       Ксана досі не бачила нічого подібного, ані в житті, а ні у кіно, хай навіть найфантастичнішому! Рудий ліс. Безсумнівно це був саме він. Дівчина, затамувавши подих, гостро вдивлялася у ніби вкриті іржею чагарники, над якими, затуливши ультрамаринове небо, велично і трохи задумливо погойдувалися велетенські сосни. На якусь мить їй здалося, ніби дерева і уся рослинність довкола були залиті кров’ю, що запеклася на сонці. Моторошне видовище! На щастя, раптом Ксана побачила невеличкі зелені острівці, що прокльовувалися де-не-де з-поміж рудого нальоту. Несподівано туристичний автобус зупинився неподалік дивовижного лісу, і гід оголосив невеличку перерву, аби пасажири могли краще роздивитися дивне явище і сфотографуватися на згадку. 

      Вагаючись, чи виходити, Ксана обережно визирнула з автобуса. Їй було моторошно ставати на закривавлений трав’яний килим, топтати його біль і таємничість новенькими, дещо запиленими мокасинами. Та в голові  увесь час пульсували  прощальні слова загадкової Ведушки: «Стрінемося у Рудому лісі». Ніби перед стрибком з парашутом, глибоко вдихнувши запаморочливий запах падалишньої глиці, дівчина вистрибнула з автобуса.

      Мокасини м’яко увійшли у товстий, наче столітній, шар рудої глиці і густого, майже нетоптаного, різнотрав’я. Від несподіваної посадки Ксана ледь не впала навколішки, якби не вірний Едик, що несподівано спритно виріс поруч. Охоронець підхопив дівчину під лікоть, допомігши втримати рівновагу. Вони так і заклякли поряд, приголомшені моторошною величчю Рудого лісу, що височив перед людьми аномально стрімкими соснами, мовби намагаючись прорости у самісіньке небо. Здавалося, він і пахнув інакше: гостро, гіркувато-солоним духом. Як пахне свіжа кров, - майнулоКсані в голові.

      Ніби трохи сп’яніла, невпевнено ступаючи підступними килимами Рудого лісу, вона зробила кілька кроків уперед. Простягла руку,, несміливо торкнувшись зашкарублого, вкритого іржею людської необачності, стовбура. Під ніжними дівочими пальцями забугрилася міцна м’язиста кора. Ну здрастуй, Рудий ліс. Де ж твоя загадкова хранителька стара Ведушка? Які пригоди ви з нею приготували Ксані? Що їй очикувати, на що налаштовуватися?

      Зненацька вона відчула на собі чийсь погляд. А що коли це він, сам Рудий ліс дивится на свою гостю? Адже він, певно, вже виглядав на неї. Знову глибоко вдихнувши, Ксана боязко обернулася назад…

      Він був зовсім поруч і, здавалося, ніби вже цілу вічність пильнував за дівчиною задумливими карими, трохи фантастичними очима. Максим. Ксана полегшено зітхнула і посміхнулася недавньому знайомому. Чоловік усе продовжував дивитися на неї, уважно і напружено, ніби фотографуючи.

      - Що сталося, Максиме? – спитала вона тихо, прагнучи не сполохати навислу над ними тишу.

       - А ти хіба не помітила? – озвався приголомшений чоловік.

       - Що саме? – дедалі більше дивувалася Ксана.

       - Він же рудий! - Максим обвів поглядом навколишній ліс. – Точнісінько як ти!

       - Так, дійсно, - невесело всміхнулася дівчина. – значить, ми з ним однієї крові.

      Зненацька темна тінь лягла поміж них. Піднявши очі угору, обоє побачили великого чорного птаха, що примостився неподалік у рудому верховітті. Нахохлившись, він уважно поглянув на людей опуклими сіро-блакитними очима. Ксані той погляд видався знайомим. Їй здалося, що то сама загадкова Ведушка дивиться на них з Максимом. Дівчина прошепотіла, ледь помітно ворушачи вустами:

        - Здрастуй, хранителько  чорнобильського лісу. Я прийшла, як ти того просила.

      Чорний птах ніби почув гостю – схилив набік велику голову, вітаючи Ксану. Не відриваючи погляду, дівчина пильно стежила за ним.

      - Яка дивовижна птиця! – захоплено вигукнув Максим, поціляючи у птаха зі свого фотоапарата.

      Натомість дивне створіння поважно розгорнуло широкі крила і гордовито попливло понад рудими соснами.