«Полювання на тура»

     - Загравонько! 

      Перелесник прожогом вихопився з кушерів. Він опинився прямо перед дівчиною і, стиснувши кохану в обіймах, прикипів до неї гарячим цілунком.

      - Який ти дикий! – засміялася Заграва, пручаючись у його обіймах.    

      - Чому ти не прийшла учора? Я чекав на тебе увесь білий день!

      - Треба було покрутитися біля батька. Аби нічого не запідозрив.

Перелесник посерйознішав:

      - А що, як Звіролов і справді здогадається?

       - Тоді він тебе уб’є, - сказала дівчина.

       - Уб’є? Завіщо?

       - Бо він – Звіролов, а я – його дочка, - всміхнулася Заграва. – Хіба ти не знав?

      В’юнке смагляве тіло вислизнуло з обіймів Перелесника, і тільки чорне пасмо запашного волосся майнуло в нього перед очима. Але вже за мить закоханий наздогнав свою здобич і прострілив жадібним поцілунком її ніжну шию.

      - Ну то й що, що ти дочка Звіролова. Я все одно нікому не іддам тебе. Чуєш? – гаряче зашепотів Перелесник, відчуваючи, як під тонкою дівочою сорочкою бубнявіє пристрасть.

      -  Нікому, нікому не віддавай мене!- відлунювало у вухах.

      Давно вже старезний ліс не бачив такої пристрасті та жаги. У його диких нетрях розгоралося чимало любощів. Тут вирували шалені турячі двобої, хижі ігрища вовків, зворушливі качині зальоти, але такого, здавалося, ще не було. Високі кремезні дерева щільніше обступали галявину із закоханими, лісові мавки заздрісно зітхали, а волохатий Чугайстер тільки осудливо хитав кудлатою головою, віщуючи біду. Та їм було байдуже!

      Як ніколи дотепер Заграва була щаслива життям. Вона засинала, по вінця налита Ярошевим коханням, а прокидаючись вранці, умлівала від передчуття майбутньої зустрічі з коханим. Чимдуж летіла дівчина на їхню галявину, де (знала це достеменно) на неї завжди ждав гарячий прийом. Ярош зазвичай з’являвся раніше за неї, ніби і нікуди не відходив, а увесь час чекав Заграву, причаївшись у густому верболозі понад Прип’ятю. Високий і міцний, з вогнистою гривою, він був і в коханні таким же вогняним та запальним. Особливо сердився, коли дівчина спізнювалася на побачення, наче боявся, що вона забула його.

      - Яроше, а що, як я не приходитиму кілька днів, як тоді ти житимеш без мене? – кокетувала Заграва, вигідно вмостившись на їхньому ложі з трави та запашного листя. 

       - Якщо тебе довго не буде, то я обернуся на вербу, і плакатиму на березі Прип’яті, доки ти не повернешся.

      Він говорив серйозно, прозираючи аж у душу зеленавими очима із сріблястими прожилками.

      - А я гадала, ти помреш, - розчарувалася дівчина.

      - Я не вмру, доки ти кохаєш мене, - посміхнувся Перелесник…

 

 

 

      У високій печі гуготів  завзятий вогонь. Спритна Заграва любила вештатися по господарству, куховарити та впорядковувати у батьківській хаті. Відтоді, як од страшної пропасниці злягла, а згодом і померла їхня з Дужнем мати, Звіроловова господа не знала інших рук, окрім маленьких міцних Загравиних рученят. Та й сам хазяїн лісової домівки не бажав собі іншої господині. Незважаючи на пиху та крутий норов, лісник таки любив свою донечку і, як умів, балував її. Але й Заграва виросла доброю господинею! А вродлива – то й годі говорити! Отож батько іноді та й зажуриться, казав, зітхаючи:

      - Ловку дочку подарувала мені доля. Та боюся, Заграво, аби врода твоя і довірлива вдача не накоїли нам лиха.                         

      - Звідки оце твоя туга, батечку? – одсміювалася дівчина, а сама крадькома тікала до лісу, під надприп’ятські верби. 

      Якось до Звіроловової  хати пожалували високі гості – Князь київський 

 відправив до лісника свого сина, аби привіз до престольного града свіжі хутра і меду. Хазяїн припросив княжича до столу, гукнувши, щоб дочка вийшла прислужити їм. Святково вбрана Заграва подала гостеві рум’яний коровай, печеню та інші наїдки, а той ніяк не міг відвести очей від чорнобривої смаглявої лісниківни.    

      - Переконуюсь я щоразу у щедрості лісів надприп’ятських, - завів здалеку Всеволод. – Недаремно говорять, що розкошує Звіролов на цих землях. Але побачив я нині, що найбільша розкіш твоя не хутра, меди і не міцна деревина.

      - Що ж такого угледів княжич у моїй хаті? – спитав зачудований лісник.

      - Скарб, донині небачений, що його ховаєш ти від чужих очей. Дочку твою, Звіролове.

      І знову метнув пожадливий погляд убік дівчини.     

      - Егеж, діти – то моє найбільше багатство, - задоволено посміхнувся лісовий цар.

      - І од мене ти хтів приховати таку красу! – не вгавав молодий князь.

      - Такі скарби треба пильнувати, княжиче, - озвався батько.

      - Правда твоя, - сказав Всеволод так, недобре, що у Заграви все похололо усередині.

     Після отих гостин дівчина просила батька більше ніколи не гукати її прислужуватися княжичу, ані княжим людям.

      - От то біда, - жартував Звіролов. – налякали мені дочку оті залицяльники. Га, Заграво, а як Всеволод зашле старостів, що робитимемо?

      Вона мовчала, боячись накликати біду, а в самої аж серце стискалося від такої думки.

      - Стережися молодого князя та його людей, - попередила якось подругу Ведушка.

       - Чого так, - вдавано засміялася красуня.

       - Недобрі в них очі, а діла їхні страшні. 

      І сталося. Одного разу, пробираючись лісом до їхньої з Ярошем галявини, Заграва почула позаду тупіт копит. А за мить її обігнав княжий джура варяг Вітольд.

      - То це ти та красуня, що затьмарила світ моєму хазяїну? – крикнув вершник, заступаючи лісниківні шлях.

      - Не знаю, про що ти говориш, варяже, - тремтячи всім тілом озвалася дівчина.

      - А хіба не тебе назвав княжич найбільшим Звіролововим скарбом? – хижо всміхнувся той.       

      - Хоча б і мене. Ну то й що з того?

      - А те, що Всеволод звик завжди мати найкраще.

      - Себто, він завжди забирає найкраще в інших? – гнівно поглянула на прислужника Заграва. – Ну, то скажи своєму хазяїну, що я не річ і не здобич, яку можна вполювати без її волі.

      - Хіба? Скажеш йому сама.

      Всміхаючись, Вітольд схилився з коня і простяг руки до сміливиці. Дівчина прожогом кинулас геть. Наполохана і розгублена Заграва летіла не розбираючи дороги. Але варяжий кінь виявився прудкішим, і дружинник скоро наздогнав утікачку.А тут іще одна біда – на шляху відкрилася велика смердюча ковбаня. Дівчина, послизнувшись, ледь не звалилася у чорну маслянисту каламуть.

      - Ну от і вполював звіринку. Жаль лови виявилися недовгими.

      Вітольд, сміючись, простяг руку до втікачки, збираючись закинути її на свого коня. Але раптом в лице варягу дихнуло жаром. Між ним і Загравою звідкись виріс високий вогняний стовп. Скажений вогонь увіп’явся у руку, обпік лице. Наполоханий кінь схарапудився під вершником і той сторчма полетів у кушері, лаючись по-варязьки... 

      Заграва отямилася на знайомій затишній галявині під їхніми з Ярошем вербами. Вона лежала на м’якому запашному ложі, а коханий стояв навколішки, цілуючи її чоло, очі, вуста.

      - Загравонько, отямся. Отямся, люба, - шепотів він розпачливо.            

       - Яроше, це ти?

Її слабкий голос теплів ніжністю і щастям.

      - Я, моя радосте.

       - Як ти врятував мене? – спитала дівчина.

 Несподівано вона згадала все: варяга, гонитву і дивовижний вогняний стовп…

      - То це ти обпік злодія? – здогадалася Заграва.

       - Я.

Рятівник дивився на неї розгублено, ніби сам скоїв страшний небачений донині злочин.

      - То ти… - дівчина задихнулася новим жахливим здогадом.

       - Так, Заграво, - не витримав він. – Я не людина. Я – перелесник.

       - Перелесник? – вона ніби не вірила його словам.

Він мовчки кивнув.

      - Але ж ти казав, що любиш мене, що не можеш жити без мене.

      Заграва дивилася на коханого, на його вродливе лице, вогнисте волосся, на лагідні зеленаві очі. Невже це все мана? Як же це вона, дочка Звіролова, закохалася у лісового мешканця, у перелесника?

      - Я й справді кохаю тебе. Ще відтоді, як побачив  тебе уперше на березі Прип’яті. А Ярошем я назвався, аби ти не злякалася мене.

      Раптом, ніби полум’я вибухнуло у ньому, Перелесник спалахнув, гаряче пригорнувши наполохану дівчину, заговорив швидко і пристрасно:

      - Загравонько, ти лишень не жени мене. Дозволь, бодай, бути побіля тебе, стерегти тебе, боронити твій сон, твою красу. Бо я ж без тебе загину, вигорю, зотлію на попіл. І сліду не знайдеш.

     Він тужив, цілуючи її, ніби намагався палкими поцілунками вимолити право на своє злочинне кохання. І таки вимолив. Розчулена Заграва обняла коханого, пригорнулася до нього.

      - Ти ж не скривдиш мене? – спитала довірливо.

       - Як можна! Ось побачиш: ми будемо щасливі, як ніхто! Ти лишень дозволь кохати тебе і не думай про лихе.