Вибрані переклади

 

 Михайло ЛЕРМОНТОВ

(з російської)

 

 ПОЛОНЕНИЙ ЛИЦАР

Мовчки сиджу під віконцем темниці.

Синього неба шматок споглядаю.

Вільних птахів бачу в небі я звідси

І від ганьби невимовно страждаю.

 

Грішний — не гідний святої молитви,

Любій в піснях не сповідуюсь пізніх;

Я пам’ятаю самі тільки битви,

Меч мій важкий, обладунок залізний.

 

Скутий тепер кам’яним обладунком,

Шо́лом гранітний чоло мені чавить,

Меч од щита одвертає чаклунка,

Кінь без вуздечки, без вершника навіть.

 

Час швидкоплинний — то кінь мій незмінний,

Ґрати — шоло́ма важке забороло,

Щит — куті двері з замко́м старовинним,

Панцир — то мури, що волю збороли.

 

Коню, летíмо учвал незборимо!

Щось у новім обладунку задушно.

Смерть, як приїду, стреме́но потри́має,

Скочу — і скинути панцир подужаю.

1840

 

ЗАПОВІТ

З тобою, брате, сам на сам

Хотів би я побуть.

На світі, дяка небесам,

Я не жилець, мабуть.

Додому їдеш ти тепер:

Дивись... Та що? Живий чи вмер,

Сказати би, їй-право,

Нікому не цікаво.

 

Якщо і трапиться таке,

Що хтось би поспитав,

Скажи: поранення важке

У груди я дістав;

Що з честю виконав наказ,

Що лікарі нездари в нас

І що на батьківщину

Вітанням я прилину.

 

Вже батька з матір’ю навряд

Застанеш у живих.

Зізна́юся, не був би рад

Засмучувати їх,

Якщо живий ще хто із них,

Скажи: писати я не звик,

Що полк весь час в поході

Й мене чекати годі.

 

Та є сусідка в них одна...

Згадаєш, як давно

Не бачилися... Чи вона

Спитає?.. Все одно,

 

Ти виклади всю правду їй,

Порожнє серце не жалій;

Нехай вона поплаче...

Це нежить їй неначе...

 1840

 

Марина ЦВЄТАЄВА

(з російської)

***

Сум за вітчизною! Давно

Достоту викрита зневіра.

Мені безмежно все одно,

Де саме в самоті без міри

 

Зміря́ть каміння верст чи миль

Додому з кошиком базарним

В дім, що мені так само мій,

Як той шпиталь або казарма.

 

Байдуже, між чиїх там рис,

Як з-поза ґрат — душа левина

З яких суспільств чи товариств

Буть вигнаною — неодмінно

 

В свій смуток, в серця однину,

Ведмедем вештатись де мушу,

Де не стерпіти (й не почну!)

Принижуватись де — байдуже!

 

І рідна мова омине,

В ній неньчин поклик не стривожить.

Байдуже, на якій мене

Не зрозуміє перехожий

(Той, що ковта газетний дзвін,

Плітками затуля обличчя...)

Двадцятого сторіччя — він,

А я — понад усі сторіччя.

 

Стовбичу стовбуром стовпа.

Чи є мій ліс — того не певна.

Байдужість землю заступа.

Та найбайдужіша, напевне,

 

До найріднішого колись.

Ніхто — ні родичі, ні свідки

Мене пізнати б не взялись —

Душа з’явилась бозна звідки.

 

Так не вберіг мене мій край,

Моя країна — навіть слідчий

По всьому серденьку — хоч край —

Ознак вітчизни не посвідчить.

 

Ніде, ні в чім нема спокус.

Чи ті, чи інші — все згубила.

Але як понад шляхом кущ

Майне —

тим більше горобина...

1934