Вибрані переклади

***

Здійнявши на верблюжії горби

Важкий тягар скорботи і турботи,

Відправимось, нескорені раби,

Щоб невиправні правити роботи.

 

У темних закутках важких голів —

Омріяти свій Ніл в отій калюжі —

Як нам господар і Господь звелів —

Тягнути хрест — чи Божий, чи верблюжий.

 

Болітимуть горби, як день вмира.

В загравах зір гендляр волати буде:

— І звідки це? І що це за мара

На доброго, сумирного верблюда?

 

Не схибити і поглядом в імлі.

З попеченими спрагою губами

Вперед — Обітованої Землі

Великий горб постане за горбами.

14 вересня 1917

 

Перец МАРКІШ

 (з їдишу)

 ГО ЛАХМО*

 1.

Навіщо він їм здався, контрабас,

Немов із ним мерщій іти повинна, —

За вулицею вулиця знялась —

Живих мерців збирає домовина.

 

По всохлій шкірі — шурхоти борід.

Над смертним ровом встали гордовито:

— Го лахмо! — от наш хліб, він спадок від

Зірок і Бога Ветхого Завіту.

 

Все місто постить в цей стражденний час.

До ями, як до столу. Небо — в вічі.

І талесом запнувся контрабас,

Бо голові в одежі бути личить.

 

Се ангел смерті — і смеркає світ,

І ми за небокрай. Та світлом звідти:

— Го лахмо! — от наш хліб, хіба не від

Зірок і Бога Ветхого Завіту?

 

2.

Земля криваво кригою взялась,

І ангел смерті ковзається млисто.

І тане в потойбічні контрабас,

І вбитого єврейства повне місто.

 

А музика в непам’ять віддаля

Всі всотані смичком свічки й світання.

В рів — на багнет настромлене маля,

І мати руки простяга востаннє...

 

Так, як колись — щоб легше народить,

Заради хліба чи благословити... —

Го лахмо! — от наш хліб, хіба не від

Зірок і Бога Ветхого Завіту?

 

Хай стане хлібом зненависть для нас,

І світлом — ніж, для помсти і спокути.

Так от нащо потрібен контрабас —

Щоб жодного з загиблих не забути!

_____

*Го лахмо — «ось хліб» арамейською.

 

Давид ГОФШТЕЙН

 (з їдишу)

ЗЛИВА В МІСТІ БЕРЛІНІ

Зливо, полони Берлін,

Вздовж зелених вулиць линь,

Засівай разки перлин.

 

І у мене на горищі

Чути, як об дах періщить,

Чую, наче хтось тим часом

Котить регіт свій гранчастий,

Хтось клепає — просто страх —

А чи витримає дах?

Ніби чую, наче бачу:

В небі є діра добряча.

От в чім річ:

У небі тіч,

Трильйони крапель дме навстріч,

Луплять прямо в тім’я даху,

Вщент потрощать бідолаху!

Хмари нижче і щільніше,

Блискавка вогненно пише

Грому припис і наказ:

— Р-раз!

Грім розкочує привіт

І стрясає воду з віт,

В шибу, вимоклу наскрізь:

— Тр-рісь!

Він регоче, як людина,

Бий його лиха година,

Він гуде набатом тоскно,

Він кричить, що все відносно,

Змій пускає громохких

Поміж сивих хмар крихких

Над будинки

І над ринки,

Над крамниці

І криниці,

Над мости, що через Шпреє,

Розкотилась батарея.

Все у русі,

Все у струсі,

Душ змиває з душ і тіл

Бруд і пил.

Це прання, це прибирання —

Дивне, гарне.

Нагорі зірвало крани

Хмарні.

Ллє бруківкою ріка —

А чом ні?

І будинки линуть стрімко,

Як човни.

Конче треба залізниці

Вже підземкою здійсниться,

Вже ліхтарні довгі шиї

Світло з-під води поширюють.

Все, усе

Кудись несе.

Чи ламкі прозорі змії

Зупинитися зуміють? —

Змиють

Те і се.

Злива знов ладнає кросна,

Грім горлає: «Все відносно!»

Лине злива

Самопливом

І красива,

І щаслива,

Засипає всеньке місто

Золотим зерном перлистим

І вогким,

І громохким —

Кожен дім.

Так сидіти б міг віки,

Рахувати блискавки.

Хай і мо́зкові, і серцю

(Бо обоє не у герці)

Заклубочиться видіння,

Мов до Індії ходіння,

Мов пірнув з кисневим шлангом

У ріку, що зветься Гангом,

Уявлялися аби нам

Нездоланні ті глибини.

Як пірнаєш — потерпаєш,

Може, й зовсім потопаєш,

Бо нема сухих шляхів

Од підмурків до дахів.

 

Сам Берлін вже протікає,

Спритно в Шпреє він втікає.

Та який у тому сенс? —

Рибо, ніби не ссавцем

Нещодавно ще була ти?

Як січуть оті булати!

Не бувати днині нині!..

Підставляючи цебро,

Я пригадую Дніпро

(За яким я дуже скучив) —

Ця вода — чи для сполучень?

А Москва-ріка в Гудзоні

Вже вишукує резони.

Ні, це потім, це пізніше,

Як вода кордони знищить,

Бо невпинна ця навала

Неба дах давно зірвала,

Що земля кулеподібна

Всім нагадує зосібна.

Може, втомиться колись?

— Блись!

Ревище потопу в радість,

І нічим тут не зарадиш.

Хвища справа, хлюща зліва,

Змовою відгонить злива,

Що старе велике місто

Омолоджує вогнисто.

 

Крізь усі мої рядки

Линули стрімкі струмки.

Хоч Берлін

Не з балерин,

Та пірнає, наче лин.

Риски,

Зблиски,

Обеліски...

Ти пливи — ходити слизько.

Вулиці, завулки, площі,

Змиті, скупані, полоще.

Майже сиві,

Та красиві.

Зелень злизує краплини.

Хазяйнує дощ в Берліні.

 

Іцик МАНҐЕР

(з їдишу)

САРА СПІВАЄ ІСАКОВІ КОЛИСАНКУ

Сара сина колисає:

— Спи, Ісаку, засинай.

Тато вівці випасає,

Вівці хочуть за Синай.

 

Перша мовить: «Ще не вечір».

Друга каже: «Ні, вже ніч,

Адже Берл свою крамничку

Вже замкнув і витяг ключ.

І Дов-Берова вже кузня

Не ґвалтує тиші плин,

Притомивсь мірошник Лейзер,

Вуса й вуха звісив млин».

 

Перша знову: «День це доти,

Доки їстиму траву,

Доки вчений ребе Котик

Муштруватиме мишву;

 

Доки в кантора зі стріхи

Кізка цупить очерет,

Та Ісак, заснувши, тихо

Не заплющить оченят».

 

А пастух і каже: «Хай же

Розпитають, що і як.

День чи ніч — один розкаже

Невсипущий наш Ісак.

 

Синку, спи під колисанку,

Люлі-люлі, не пустуй.

Вже товчуться коло ґанку

І отара, і пастух.

 

Не збуди, пастух, синочка,

Бо вже ніч являє знак:

Вже заснув, заплющив очка

Заколисаний Ісак.

 

Сім росинок — люлі-люлі,

Маку притлумили жар.

Вже на сідалі поснули

Квочки й півень — їхній цар.

 

— Ну, — зітха пастух, — до завтра, —

Крок притишує на мить:

Мами Сари колисанка

У сопілочці бринить.