«Особисте життя», оповідання

Юлія Отрішко

Однак втручатися в життя живих було суворо заборонено. Можна було теревенити лише з живими тваринами, але не з людьми. Та цвинтарні звірі, хай іноді й могли розповісти щось путнє, мали для того вбогий словниковий запас, що такі діалоги аж ніяк не можна було назвати розрадою…

За контакт з людиною душі, які й так страждали через неспроможність полишити землю, могли покарати ще суворіше.

Як саме? Того Інна не знала. За стандартами привидів вона вважалася доволі молодою.

До дівчини, поглиненої мовчазним гнівом, нечутно підлетів її гарний знайомець — художник Рафаель. Не той самий, але теж не остання особа в богемних колах, особливо в сімдесятих і особливо в Алушті.

У Рафіка було довге сиве волосся і такого ж кольору очі. Шкіра й одяг теж. Він взагалі весь був сивий, з голови до ніг. Такий вже в привидів видався стандартний колір.

Інна розправила край спідниці весільної сукні, запрошуючи художника сісти поряд. То був ввічливий жест, відведений спеціально для чоловіка. На абияких привидів Інна не витрачала залишки свого етикету. 

— Як ся маєш? — прошелестів Рафік. — Як життя?

— Не смішно.

— Щось ти похмура. То через них? — чоловік вказав на учасників фотосесії. Він звик до незваних гостей на цвинтарі набагато швидше за подругу.

Інна склала руки на грудях і кивнула.

— Так це ж мистецтво! — Рафаель ледь чутно розсміявся своїм замогильним шелестом.

Не всі духи розмовляли містичним тихим голосом — лише ті, які розмовляли їм ще за життя. Та Рафіку, як творчій особистості, аж надто смакувала естетика його посмертної ситуації, отже він, бідолашний, навмисне сичав і шелестів.

— Нумо, я спробую тебе відволікти! — Привид по-світському закинув ногу на ногу. — Останнім часом янголи смерті якось осатаніли, хіба ні?

Інна зацікавилась.

— А що таке? Я їх не бачила аж відтоді, як померла.

— О, ну то тобі просто пощастило. Якщо вони повертаються, то тоді начувайся! Мені мій одного разу робив попередження. Якийсь безхатченко хотів на мою могилу надзюрити, ну я і кинув в нього гнилу грушу. Так мені пощастило, що не попав, а то була б мені морока!

Дівчина замислилася. Мабуть, на місці Рафіка вона б теж втратила над собою контроль.

— А що б тобі зробили? Ти ж вже і так мертвий.

— О, дитино, ти тут якихось два десятки вештаєшся і ще не знаєш, та отаке існування, яке ми маємо — іще не найгірше.

В Рафаеля була схильність до драматизації, але цього разу дівчина чомусь повірила, що він не перебільшує і всі ці ліричні відступи ховають за собою якусь страшну правду.

— То що ж найгірше? Невже посилають у Пекло?

Насправді Пекло було пікантною темою для обговорень. Ніхто туди не хотів, та всі хотіли хоч побачити, що воно там таке відбувається і які тортури там взагалі є. Розпечені пательні? Величезні крилаті павуки? Нескінченна черга на концерт переоціненого українського поп-виконавця?

Рафік похитав головою.

— Та ні, туди дорога нам закрита! Ми ж тут саме тому, що для Пекла недостатньо погані. А для Раю аж надто погані! Якщо замислитися, то цей «підвішений» стан може викликати в душі комплекс меншовартості.

— Відходиш від теми.

— Перепрошую. — Художник винувато кивнув. — Отже, ти знаєш, що з живими не можна вступати в контакт. Не можна їх торкатися, не можна до них говорити. Суворо заборонено прилітати на спіритичний сеанс і взагалі якось співпрацювати з екстрасенсами з СТБ…

— Так, так, це я знаю.

Рафаель знову кивнув. Перед наступною реплікою він підсунувся до Інни ще ближче і навіть роззирнувся навколо, аби переконатись у відсутності сторонніх вух.

— Але кара за такі незначні порушення невиправдана, Інно. Чим більше те, що ти зробиш, переконає живого в існуванні Потойбіччя, тим страшніший буде вирок. Можуть тимчасово запхати твій дух у тварину. Можуть назавжди навішати на тебе ланцюги, а можуть зробити так, що ти не зможеш ні лежати спокійно в могилі, ані з неї вилетіти. Просто будеш в труні незручно вовтузитись років сто.

Інні було важко це уявити.

— Хто має право таке робити з людськими душами? — розгнівалась вона.

— Так як раз ось ці знахабнілі ангели смерті! Абдріаль та Владиріус зараз усім заправляють. Владиріуса я знаю: він мене, так би мовити, оформляв, як я приставився. До речі, а за тобою хто прилітав? Абдріаль?

— Та ні, Юра.

— Нетипове для них ім'я...

— Ну не знаю! — огризнулася Інна. — Можливо, по мою душу явився стажер.

Привидів відволікла голосна лайка. Модель, сердешна, таки заплуталася в бур'янах, поки обпліталася навколо могили. Тепер дівчина не могла знайти в засохлому клуньці гілок і палого листя свій гарненький чобіток.

Фотограф не квапився їй допомагати, а лише далі клацав камеру.

— Може хоча б ліхтариком посвітиш? — ядуче просичала дівчина. — А не будеш знімати оце стидовище…

— Люба, так це ж behind-the-scenes! Найбільш жива, найбільш справжня частина будь-якого проекту!

Рафік розсміявся.

— А ми, мабуть, найбільш мертва частина їх проекту.

— Не смішно.

— До речі, нам би треба трохи посунутись. Не хотілося б проявитись на світлинах…

Привиди перелетіли на іншу могилу, напрочуд схожу на попередню.

— Так ось, Інно, ти мені нагадала. Ти чула, що сталося зі Степаном?

— Ні, — знизала плечима дівчина. Насправді їй було жах як цікаво, але вона б цього нізащо не виказала.

— О, це справжня трагедія! Його так понівечили — не впізнаєш! Зараз я все тобі розповім…

Рафаель ще раз обвів поглядом кладовище, готовий знову пліткувати. Але після аналізу місцевості його аристократичне обличчя вельми по-простецьки скривилося.

— Про вовка промовка. Ну, нехай не зовсім про вовка… — Рафік невдоволено цикнув язиком. — Інно, до нас прямує Степан. Та не дивися ж ти одночасно — він второпає, що ми про нього говорили!

— Гаразд, гаразд! То як він виглядає?

— А от зараз побачиш! Тільки я, мабуть, з тобою розпрощаюся — не хочу, аби бідолашне створіння вирішило, що я з нього збиткуюся. А зі спокійним обличчям я просто не всиджу… Па-па!

І Рафаель безшумно відлетів до своєї низенької могильної плити з білого каменю, навіть не дочекавшись від дівчини прощання у відповідь.

Тим часом модель біля стели віднайшла свій втрачений чобіт. Вона встигла накидати на себе трохи сухого плющу. Інні на мить здалося, що вона вмощує собі кубло на зиму, ніби якась миша.

Проте композиція виглядала таки непогано. Приємне обличчя дівчини перекрила сітка сухих стебел із залишками зморщених листків. Невеликі гілочки стирчали між бузкових пасм волосся.

— Так! — екстатично скрикнув фотограф. — Працюй із камерою! Не дивися на мене… Та не дивись, кажу тобі!

Інна закотила очі. Як довго триватиме ця мука? Вона ж не може спокійно лежати під землею, поки по цій самій землі так нещадно топчуться.

Насувався вечір — це значило, що скоро наглядач вигонить всіх з цвинтаря. Але іноді йому було ліньки. Також іноді таким от «відвідувачам» було не надто лячно і вони вбачали екзотику в тому, щоб стирчати поміж могил аж до світанку…

— Гей, мала, — почувся ззаду прокурений чоловічий голос, в якому Інна впізнала Степана, — а шо то в тебе тут таке?

Наступної миті на могилу, прямо на синтетичне мереживо Інниної сукні, скочив худий кіт. Кольору він був здебільшого чорного, лише на грудях мав білу пляму, та на лапах носив милі «шкарпеточки».

Дівчина здригнулася. Чути, як голос знайомого долинає з котячого тіла, було трохи лячно.

— Степанчику? Оце тепер ти… такий?

Кіт похмуро кивнув.

— Не зви мене більше Степанчиком, мала. Я тепер років на п'ять — Рябко. Степан Рябко, як тобі так зручніше.

Інна подивилася на товариша зі співчуттям. Виглядав кіт, як і багато тварин на цвинтарі, недобре. В нього випирали ребра, а одне вухо було ніби трохи подерте. Хоча, можливо, Степана за якийсь злочин запхали саме в хирлявого, а не здорового, кота.

До речі, про це…

— А за що ж тебе так, Сте… Рябку?

Кіт буркнув собі під носа щось незрозуміле.

— Га?

— В дупі нога! Ге—ге—ге! — гидко розреготався кіт.

— От так тобі й треба, — злісно гримнула Інна. — Сиди в своєму котячому тілі хоч п'ять, хоч десять років, а я не буду знати, через що. І тому вважатиму, що ти цілком заслуговуєш на таку кару. І не жалітиму тебе анітрохи.

Кіт насупився.

— Хай тобі! Я ж таки не заслужив такого ставлення, це все підстава!

Рябко було почав прочищати горлянку, але від того зайшовся кашлем. Напад завершився тим, що кіт виплюнув жмуток хутра. Інна гидливо скривилася.

— Холєра! — Вилаявся кіт. — І отаке щодня.

— Ти так і не сказав, за що.

— Добре, добре! Отже приходить до мене того тижня Марічка…

— Дружина твоя? — очі Інни округлилися.

— Вдова, — поправив кіт. — І я ж чую, що вона, зміюка, не просто так навідалася. Три роки її не бачив, а тут вам і дві гвоздички свіжих, і навіть горілкою могилу окропила. Думаю: оговталася! Думаю: згадала, лярва, чоловіка-небіжчика! Згадала, що навіть на Гробки не їздить!

Кіт в розпачі похитав головою.

— Де там! Сідає на лаву і шепче: «Я, Степане, знову заміж іду. Прийшла по твоє благословення, земля тобі пухом».

Якби Інна все ще могла дихати, то затамувала б подих. На цвинтарі такі сімейні мелодрами не часто відбуваються — люди все більше ридають, вибачаються та п'ють.

— А ти що?

— Шо, шо? По мордяці їй як дав, шльондрі, шо вона аж перекинулася! Ге—ге—ге…

Інна аж вхопилася за голову.

— Ти вступив у фізичний контакт із живою?!

— То не якась «жива» ліва, то жінка моя!

— Вже ж давно як вдова.

Сторінки