«Особисте життя», оповідання

— Та годі тобі! — Пирхнув кіт. — Минулого разу тобі пощастило не попастися, так ти знову на ті ж граблі! Їх же ще більше потім сюди збіжиться, а тебе запхають в горобця, чи пса, чи ще в якусь тварюку… Або, як мене, в кота! Розгортати поминальні клунки цими лапами — такий геморой… Я тобі як друг раджу — облиш їх, хай фоткають.

— Друг? Мені вже якось пізно заводити друзів. Та і хіба це не мета нашого існування? Мститися, лазити оце по цвинтарю, людей лякати… На те ми й є привиди.

Кіт замислився. Через мить його писок осяяв хитрий вираз і він вдумливо промурмотів:

— Та ну, Інно. Це якийсь банальний підхід до привидства. А ти мені здавалася досить нетрадиційним духом. Нонконформістом! Враховуючи, яка в тебе оригінальна могила… Вештатися цвинтарем це якось занадто в дусі оцих всіх гранітових плит.

Інна заскреготіла зубами.

— От ти хитрий, Рябко. Знаєш же, як локшину на вуха вішати.

Дівчина зістрибнула із гранітової низенької могили, чия криклива буденність аж муляла очі. Ні, Інна не може стати чорною гранітовою могилою у світі привидів. Метафорично. На щастя, грішників не карали переселенням у неживі предмети, отже дівчині не загрожувало буквальне перетворення в каменюку.

Вона розправила сукню і поглянула на задоволеного кота.

— Хай тобі… Твоя взяла. Веди мене до свого айтішника! Я, звісно, мертва, але все ще можу мати особисте життя.