«Особисте життя», оповідання

Юлія Отрішко

— Що відбувається?! Ти це бачиш?

Хлопець нарешті припинив фотографувати, відліпив від обличчя камеру і перехрестився. Перед його очима дерево саме собою почало тіпатись, наче в судомах.

— То все через того кота, ти, дурепо! Ми ж не знаємо, чия це могила! Може якоїсь відьми! До неї, може, її кіт прийшов, а ти його почала займати…

Дівчина відірвала від себе закляклого кота і жбурнула якомога далі. Цвинтарем розлетілося істеричне нявкання.

— Господи-и-и, — проскиглила вона, — а раптом кіт, то і є відьма?

— Ну і молодець тоді, що його кудись запустила! Вшиваймося, поки він не почав нас переслідувати!

Фотограф залишив камеру гойдатись на шиї, а обидві руки простягнув моделі, щоб та не перечепилася на своїх підборах. Вже за хвилину обоє летіли цвинтарем з олімпійською швидкістю.

Інна проводила їх поглядом, і тільки потім облишила яблуню.

З боку двох однакових гранітових могил пришкутильгав Рябко.

— От зар-раза… — Сичав він в бік, в якому зникли "відвідувачі". — Шоб ти здохла… Але десь не тут, а подалі, бо тут я її бачити не хочу!

Інна задумливо кивнула.

— Гей, — озвався до неї кіт. — Дякую.

Дівчина не відповіла.

— Тебе там, шо, заціпило? Щось потягнула, як трусила дерево?

— Та ні… — Дівчина примружила очі, аби розгледіти два переляканих силуети на іншому боці цвинтарю. Вони все ще не сповільнились. — Просто цікаво, чи встиг він мене сфотографувати…

 

Інна, аж прозора від німої злості, безпорадно дивилася на натовп із десяти людей біля своєї могили.

Як виявилось, світлина з привидом, який трусить дерево, може стати непоганою приманкою для туристів, і останній тиждень люди з'являлись біля старої яблуні кожного дня. Двоє навіть залишались на ніч із гітарою, і Інна вже могла передбачити, що років за п'ятдесят ці самі люди будуть сірими напівпрозорими тінями тинятися по цьому самому цвинтарю. Оце за такі вибрики потім і залишаєшся висіти між небом і землею, бременські музики ви кляті!..

З гарних новин було те, що оскільки Інна опинилась на фото випадково, до того ж діяла в стані афекту, її вирішили не карати, але тепер янгол смерті Юра вів за дівчиною спостереження.

Худий кіт нечутно притулився до могили, на якій Інна сиділа. Він зі співчуттям зиркнув на зборище біля стели й виплюнув в бік прибульців трохи шерсті.

Рябко заскочив Інні на коліна. Та навіть не ворухнулася, що кіт розцінив як запрошення до бесіди.

— Гей, мала, ходімо до Рафіка! Перекантуємось в нього, поки ці гади не підуть. Я тебе познайомлю з двома собаками. Класні парубки, один айтішник, інший — спанієль.

Раптом повіки кота почали тіпатися, а його писок перекосило, ніби від болю.

— Що з тобою робиться? — скривилася Інна. — Чи тобі око підбили?

— Ні, дурне! То я тобі підморгую! Я все ще працюю над технікою… Котяча мордяка скупа на міміку.

— Чого ти мені підморгуєш?! Перелякав!

Кіт хрипко розсміявся.

— А того! Як айтішника витягнуть із собаки, то він буде доволі гарненький молодик… Я бачив його плиту, і на портреті він красень. Зараз, звісно, трохи лишаєм мається, але то все тимчасове.

Дівчина знизала плечима і скривилася. Її очі впилися в незваних відвідувачів.

— Не знаю… Я думала оцих усіх гнилим листям обкидати. Ну, хоча б декількох…

Сторінки