«Особисте життя», оповідання

Кіт злісно вишкірився. Хутро на його загривку встало дибки, кінчик хвоста мотався з боку в бік.

— То й шо? Ми ж клятви давали, шо поки смерть нас не розлучить — разом. А вона взяла і не розлучила! Я ж тут осьо, а не в Пеклі чи в Раї. — Кіт виплюнув ще трохи хутра. Мабуть, через хвилювання. — Я ж думав, шо як приставлюся, то прилетить стара з косою, і відлечу чи туди, чи сюди. А прилетів якийсь півник Юра, і…

— О, в тебе теж Юра?

— Еге. Навіть не повноцінний янгол смерті, а так… Підмайстер, терпило.

— Я знала! — тупнула ніжкою від розпуки Інна.

Проте вона не дозволила розчаруванню в потойбічній бюрократії відволікти себе від розповіді.

— Але хіба Марічка не заслуговує на нове щастя? — спробувала заспокоїти Рябка Інна. — Ти п'ять років як помер, а ще до того вона тебе двічі з в'язниці чекала.

— Чекала… Ненадовго дочекалася.

— Так а хто тебе просив в перший же тиждень на волі так квасити? Пощадив би печінку, і був би з нею зараз.

Кіт примружився. Його писок сповнився єхидства.

— Ой-ой-ой! Дивіться, хто мене вчить вести здоровий спосіб життя! Чи забулася, чого в тебе сукня з довгими рукавами? Чи в морзі дірки таки замазали?

Інна знітилась та інстинктивно натягнула тканину аж по пальці. Стара звичка, спогад із минулого життя. 

— Треба було, мабуть, когось вбити. — Злісно форкнув кіт. — Пекло не може бути гіршим від бажання щоденно вилизуватися…

Інна хотіла було сказати Степану ще щось заспокійливе, якось переконати його в тому, що його нинішній стан не такий вже поганий, як раптом:

— КОТИК!

І наступної миті дві руки з довгими загостреними нігтями згребли Степана Рябка з могили.

Все сталось занадто швидко. Кіт сичав і матюкався так, що Інні, крізь шок, аж соромно стало, проте для живих це звучало як просте "няв-няв-няв".

Та модель, на відміну від тварини, була в захваті.

— Ти диви! Справжній чорний кіт, та ще й на цвинтарі! — Дівчина на мить підняла Рябка вище, і Інна помітила, що кіт майже встиг плюнути шерстю в гарне нафарбоване личко. — Сфоткай мене з ним, ніби я відьма, а це мій помічник-фамільяр!

Фотограф знітився.

— Так він же навіть не повністю чорний…

— В Фотошопі підчорниш, знімай поки світло не пішло!

Хлопець з камерою підкорився.

Бідолашного кота вертіли то так, то сяк: то вмощували в дівчини на грудях, то притуляли до могили. Той було вивертався і дряпався, але його аж занадто худорляве котяче тіло не мало в собі багато сили, до того ж людина Степан ще не пристосувалася до фізіології кота Рябка.

— По-мо-жи! — сичав кіт до Інни, поки його кігті впивалися в плече зраділої молодиці.

— Ти глянь, як притулився! — заворожено прошепотіла вона. — Може він і є мій фамільяр, га, котику? Га?

— В ду-пі но…Но… Ін—но! — Кота то викручували, то підкидали, і мова йому давалася не без проблем.

Інна в паніці зіскочила з могили. Що б його зробити, щоб потім не опинитись в ланцюгах чи під землею на ціле сторіччя? Треба якось втрутитись, але не напряму…

Дочекавшись легкого вітерця, дівчина підскочила до старої яблуні, що росла за самою загородкою, і почала трусити дерево так, ніби на цвинтар насунув ураган Катріна.

На модель полетів шквал із сухого листя та зморщених гнилих яблук. Дівчина заверещала.