«Відпустка у Швеції»

Ольга Калініна

Упродовж тривалого часу найзаповітнішою мрією монахів Чеської Ліпи був найбільший скарб Середньовіччя — «Кодекс Гігаса». Відповідно до легенди, монах, що створив його за одну ніч, дуже згрішив перед орденом, і його засудили до страти. Так от, якщо вірити монахам Чеської Ліпи, це був їхній побратим, і «Кодекс Гігаса», відповідно, повинен належати їм, а не всьому ордену. Тож не одне століття наставники монастиря біля Чеської Ліпи всіляко намагалися заволодіти фоліантом: підкупи, шантаж, торгівля рабами — не було нічого святого для них. І тривало це, доки вже згаданий замок Бездез не перейшов до нових власників, монастир монахів-відступників не згорів у горнилі Тридцятилітньої війни, а «Кодекс Гігаса» не потрапив у власність шведської корони.

Та нащадки монахів-відступників живуть і досі. Досі вірять і моляться на «Кодекс Гігаса», а ще — незмінно жадають ним володіти. Тому ця записка: «Голова цапа, сліди копит, вигнутий прямокутник у крапинку, чотири фаз місяця від молодого до повного». — може означати лише одне: прихід до влади диявола зі сходом повні.

Повня за кілька днів.

 

  •  

 

Перо скрипіло дуже голосно. Кожну літеру я виводив обережно та помалу, аби не припуститися помилки та не переписувати весь аркуш знову. Виходило дуже повільно.Носом скотилася сльоза та зависла на кінчику. Я швидко витер її рукавом ряси та підняв голову: ще бракувало, щоби рядки попливли. Через мою слабкість...

Подивився на свічку, що вже догорала. Ще мить — і потрібно буде ставити нову, інакше ризикую залишитись у цілковитій темряві, приречений на страшну смерть. Я знаю своїх братів. Вони вигадали для мене найлютішу кару за те, що я переступив волю настоятеля та не прирік ту нещасну дівчину на безчестя, коли вона постукала у ворота нашого монастиря та попросила про нічліг. Чого я лишень про себе не чув звідтоді — і розбещую молодих послушників, і сплю в хліву з ослом, і можу випити за раз діжу вина, і не сповідуюся вчасно, і не виконую Божі Заповіді, і плутаюся з повіями із сусіднього містечка… Бачить Бог, я всього того не робив, що мені приписують, але завтра я все одно помру за всі ті «гріхи».

Запалив нову свічку та продовжую писати.

Я не вірив у те, що за ніч зроблю такий фоліант, який описав своїм братам — казав так, аби відкласти мить смерті й сподіватися на те, що мені вистачить духу заподіяти її собі самотужки...

Не зміг.

Я не зміг прийняти на душу такий гріх, адже тоді мені вистелена дорога у пекло. Пекло, яке існує на землі й спрямовує всі людські дії та вчинки на задоволення диявольської примхи. Я не раз помічав, як за тим чи іншим моїм братом вивищується їхня справжня сутність. В одного це рогатий бик з тілом ящірки та хвостом скорпіона, в другого — сутність без голови, але із червоними вогняними очима, в третього — скелет вівці, перекручений зі скелетом якогось велета, в четвертого — тонка, мовби ледь накреслена тінь, та цей четвертий ще може бути врятованим, якщо зупиниться негайно; в п’ятого самого виросли роги та копита, в шостого, сьомого, восьмого, двадцятого, сотого… Мені всюди ввижається нечиста сила. Я постійно молюсь і боюся вночі виходити зі своєї келії, бо те, що коїться в нашому монастирі, справді жахає.

І ці монахи мені ще будуть казати про гріхи?!

У кутку щось зашаруділо. Напевне, щур. Чекає, поки тінь огорне келію, й тоді зможе підібратися до мене якнайближче, щоби поласувати свіжим м’ясом. А, можливо, ну його все? І хай мене краще зжере живцем щур, ніж ті катування, які замислили брати?

Знову шарудіння, тільки вже в іншому куті. О, так, він тут не один — справа піде швидше і я не довго мучитимуся. Скрип пера їх трохи зупинив, як і світло свічки, та чи надовго?

Я пишу далі. Намагаюся передати цим аркушам усі свої знання, що здобув колись у медичній школі, доки батько не вирішив спровадити мене в монастир, адже навчаннявартувало немало. Матінка тоді так побивалися, так побивалися… Вона сподівалася вікувати старість із сином, невісткою та онуками. Натомість мій батько забрав ці мрії у неї та розтоптав їх у монастирському дворі.

Шурхіт не вщухає. Я на мить відірвався від письма та подивився туди, звідки він лунав. На мене дивляться червоні очища. Не передати словами, як я лякаюся цих очиць, хоча й знав, що побачу їх там.

Щури вже тут. Лишилося лише задмухати ґніт свічки та віддатися на поталу голодному ворогу. Що ж. На те воля Божа...

 

Сторінки