«Відпустка у Швеції»

Я вже був збирався задмухати полум’я, як мене щось боляче потягнуло назад за рідкісні залишки волосся і щодуху жбурнуло в стіну. Я гепнувся на щось м’яке та бридке. Щур з оглушливим писком вибрався з-під мене та втік у дірку в стіні.

Одним менше.

Але що то була за чудасія? Зіп’явся був на коліна, та на спину мені відразу опустився кам’яний стовп, і я знову розпластався долілиць.

...Принаймні в мене склалося враження, що то був кам’яний стовп, а не чиясь нога.

І тут я почув його голос — низький і зі свистом. Він сказав, що допоможе — за однієї умови: муситиму зобразити в книзі його лик.

Мої м’язи тремтіли, губи пересохли, а рот наповнювався кров’ю із роз’ятрених ясен — здається, я вибив зуба, коли впав.

Думки в голові плуталися, випереджаючи одна одну. Голос матері плакав і благав не слухати його, а прийняти свою смерть гідно, бо на Небесах повинно мені все повернутися сповна. Батько тільки реготав і кричав, що я — марнування його статків. Голос моєї втраченої нареченої вторував моїй матері та благав зберегти наше кохання в райській вічності.

Та ось десь із далеких-далеких глибин свідомості я почув власний голос. Він нашепотів мені те, чого я вже не сподівався почути, і я промимрив: «Так, я зображу тебе в книзі, тільки дай мені таку змогу».

Ураз все завертілося. Мене підкинуло кудись угору, я вже очікував удару об низьку стелю келії, та натомість відчув, як мене підносить у височінь неба — до янголів, які почали мене шмагати своїми осяйними батогами й проклинати на віки вічні.

Бачить Бог, я того не хотів. Але, отримавши силу та знання від диявола, я сподівався заподіяти знаменитих діл. Зі свого невігластва я навіть поклявся навчитися зцілювати людей, за що отримав удар в обличчя, й почав різко знижуватися допоки знову не опинився у своїй келії, на підлозі, заюшений кров’ю.

* * *

Я прокинулася на тому моменті, коли вві сні мною торохнуло об підлогу якоїсь келії. Серце калатало та гупало аж у вухах. Я дослухалася до внутрішніх відчуттів. Здається, це все-таки я, бо лежу в м’якому ліжку, маю зовнішні статеві ознаки дівчини та мій живіт тихо бурчить від голоду — я не змогла змусити себе поїсти проти ночі, бо була геть виснажена.

Отож, я лежала та міркувала, що за дурня мені наснилася. Чомусь я була чоловіком в рясі, який у темряві створював «Кодекс Гігаса». От тільки чому уві сні була саме така інтерпретація з деталями? Я хоч і начиталася перед сном всіляких нісенітниць в Інтернеті, але домальовані елементи здавалися справжніми. Та й запахи, звуки, відчуття… Склалося враження, ніби то таки була я, тільки в іншій іпостасі.

Зненацька хтось затис рукою з ганчіркою частину мого обличчя та міцно вдавив мене у ліжко. Я спробувала відмахнутись, але руки міцно тримав хтось інший.

«От і все», — подумалося мені, перш ніж зомліла.

* * *

Лудде мав безсонну ніч. Він знову поїхав до штабу: ситуація вимагала термінових дій. Та й результати криміналістів уже мусили бути готовими.

Чоловік піднявся до лабораторії, щоб усе дізнатись із перших вуст, і заскочив там своє керівництво й експерта-криміналіста, який щось жваво пояснював і вказував на комп’ютер. Коли Лудде наблизився до колег, він мимовільно ступив крок назад: екран комп’ютера разом із системним блоком виглядали розплавленими.

Не менш утішною виявилася й новина, що всі речові докази вбивства Роджера зникли. Тобто взагалі ніяких слідів, ніби їх ніколи й не існувало. Айтішники не могли знайти «хвостів» на сервері, криміналісти не бачили відбитків пальців чи інших ознак того, що до приміщення хтось удерся, а керівництво лютувало, бо зникли також і всі записи про Роджера.

Ніби такої людини не існувало.

Добре, що Лудде дещо скинув собі на флешку, яку завжди носив із собою. Він поліз до кишені піджака та остовпів: носій інформації зник. Напевне, випав, коли він востаннє їздив до Нумі.

Чоловік перепросив і чимшвидше кинувся до автівки — не можна було втрачати ані хвилини! Нехай він її розбудить, але флешка повинна бути у нього.