«Все зберігає земля, а найбільше — кулі гарячі», вірші

Еліна Свенцицька

***

Місяцю, мертвий братику,

не треба ніякої пам’яті —

нащо цей кошик дірявий

за мною тягнеться?

Все, що в нього було покладено,

заплелося дротами колючими,

теліпається, настовбурчене,

в повітрі, що нами вкрадене.

Що ви всі тут робите,

люди без облич,

білі шматочки готельного мила,

брязкальце-серце на щастя розбили,

ляльки жовтокосі з забутих горищ?

Чорне черево каракатиці

накриває землю щоночі —

я не хочу такої пам’яті,

я не хочу її, не хочу.

 

***

Серце — обличчя, червоне від сорому,

без очей — бо не можу вже цього бачити,

тут від тебе лише — жменька гордого попелу,

і знову треба копати,

нахилитися і копати.

Ось лопата — пристрій,

щоб наповнити землю собою,

як нам Бог повелів —

ось дахи жерстяні невідомого міста,

і ґудзики, вирвані з м’ясом,

ось папери шарудливі, як змії,

а найбільше слова,

ці метелики-одноденки з мукою на крилах —

отже, руки мої молоді

все оце закопали. 

Тут ми всі копачі —

по шию у рідній землі, наче діти,

Господом добрим побиті…

Ніч — це просто земля,

що ми нею усі оповиті.

 

***

Тут неначебто місто було,

А сьогодні десь з шостої ранку —

птахи налетіли, але

не витримує їх це повітря,

землю вкрито птахами,

недолугими і сліпими,

наше штучне поріддя,

настовбурчене пір’я

безнадійно білого кольору,

наче сніг чи шматки

розірваних наших поем…

…Це поезія, друже, —

народження мертвих птахів.

 

Сторінки