«Все зберігає земля, а найбільше — кулі гарячі», вірші

***

Якщо тварина ця не хвора ,

то чому вона не спить?

А якщо вона хвора —

чому хоче кудись заховатись?

Це цілком здорове бажання…

ось вона сидить у кутку

й називається павуком,

у якого всередині шпулька з ниткою сірою,

бо така його доля — він тче павутиння зі слів,

непотрібних нікому,

що летять

над землею, від крові ще теплою,

розквітлою штучними квітами,

над війною глухою, звичайною,

над містами розпластаними.

…невідомо чому

оселилися ножиці в серці моєму.

Хіба нитку відрізати?

 

 

З КНИГИ «РЕЧІ, ЩО ЛИШИЛИСЯ ВІД ДОМУ»

***

Провінція — це світ, і там —

Всі наші сплутані провини,

Які не йдуть в життя глибини…

Хіба все це потрібне нам?

 

Чуття провини знов прийшло,

Дрібним чиновником в мундирі

Рахує стіни — їх чотири,

І дзеленчить розбите скло.

 

Квартири темний коридор.

Зима змагається із нами.

Грудневий дощ. Черговий борг.

Дитина вперто грає гами.

 

І кожна мить — розлита тьма,

І кожен крок — важкий, врочистий…

Як довго тягнеться зима!

Який цей сніг нудний і чистий!

 

Ми по зернині, мов птахи,

Своє життя збирали зрання.

А в серці мідні копійки,

Дзвенять, немов жага кохання.

 

 

***

Минуле насувається здаля,

Торкнуся — поміж пальців вислизає…

Його хвостом рибина хилитає,

Пливе — і відпливає… І не я —

 

А вже чужа рідня сидить в кімнаті,

Прийшла з усіх зруйнованих країн,

Щоб скаржитись, щоб між подертих стін

Про справи недолугі розмовляти.

 

Які вода нашіптує казки!

Про чорних вепрів довжелезні ікла,

Про п’яну бійку й про дитину зниклу…

І збайдужілі дивляться зірки

 

На ту, котра додому, ту дорогу,

Але від дому втрачено ключі…

І падають, і падають вночі

Метелики померлі на підлогу.

 

***

Часе, часе, чому ти стоїш, не відходиш,

Кістяками у шафах чи кісткою в горлі,

Ти замерзлою рибою стукаєш в двері,

Кров у серці міняєш на грудочку солі.

 

Часе, часе, кістки твої стали сухими,

І на коників схожі герої твої,

Не земля під ногами — ведмежа хребтина,

І неправду струмлять у повітря зірки.

 

Часе, часе, не знаєш, скільки спраглих сердець серед листя,

Не години це йдуть, а фінали гучних мелодрам.

О, таланти полатані, що вам з собою робити?

О, порепані генії, що з цим приблудним життям?

 

Просто сталося так, що минуле прийшло.

Вкотре, вкотре нікому воно не потрібне,

Ось і впало додолу,

І скаче воно,

Як на березі риба.